ГЧ
Шрифт:
Все це Мюленберг говорив без тіні страху, без роздратування або гніву. А він говорив жахливі речі. За кожну таку фразу, сказану вголос, людей у кращому разі позбавляли волі. Вейнтрауб слухав мовчки, і лише незвичайно скам’яніле обличчя видавало його збентеження. Він оторопів, розгубився. Була мить, коли він почав було, але стримав рух — повертатися назад, — жест людини, що побоюється випадкових свідків. Крім того, він не міг зрозуміти, чому Мюленберг так упевнено заговорив з ним цим задирливим тоном переваги і сили. На що він сподівається? Що він придумав?..
— Єдине, заради чого я міг би піти на угоду з власним сумлінням, це врятування доктора Гросса, — продовжував Мюленберг. — Ви повинні звільнити його. Я не вимагаю цього зараз, більше того, я прошу вас залишити його поки що, на час моєї роботи, в
Мюленберг спокійно глянув на ненависну йому людину, зробив паузу, паче вів звичайну ділову розмову, і знову заговорив:
— Машина перероблятиметься там же, в лабораторії Гросса. Можете ставити довкола неї яку завгодно охорону, якщо вважатимете за потрібне. Записи Гросса ви, звичайно, повернете мені. Людей я доберу сам. Сподіваюсь, що всі потрібні матеріали і апаратура доставлятимуться мені негайно на телефонну вимогу. Замовлення на окремі деталі ви також виконуватимете негайно. От і все. Вважаю, що за таких умов машина на десятикілометрову дальність дії буде готова через три тижні.
Вейнтрауб думав. Тепер він шукав, чи нема в цих умовах якоїсь каверзи. Мюленберг зрозумів це і знову глянув на нього.
— Я знаю, що вас бентежить, — сказав він. — Ви, очевидно, не звикли мати справу з людьми, які говорять те, що думають, а не те, що їм «належить» думати… Зараз я можу дозволити собі цю розкіш тому, що ви не будете доносити на мене. Вам це невигідно. Наскільки я розумію, вам доручено будь-якими засобами вибити з мене машину доктора Гросса в удосконаленому вигляді. Для цього вам потрібен я. Справа в тому, бачите, що збільшити хоча б на кілька метрів дальність дії іонізатора, який ми вам демонстрували, не можна. Метод, застосований тут, вичерпаний до кінця, і ви помиляєтеся, вважаючи, що шляхом дальшого вдосконалення конструкції ваші інженери доб’ються більшої дальності. Це теоретично неможливо. Ми з доктором Гроссом переконалися в цьому після трьох років марних зусиль. А Гросс є Гросс! Сумніваюсь, щоб у ваших лабораторіях знайшлися вчені такого масштабу…
— Дозвольте, — злякано прошепотів Вейнтрауб, — виходить, усі розмови про десять кілометрів — вигадка, обман?
— Тримайте себе в руках… інженер, і будьте обережніші у виборі висловлювань… — Мюленберг зробив визивну паузу, відверто пропонуючи противникові реванш у цьому поєдинку: він знав напевне, що той зараз не здатний вивернутися, а переконавшись у цьому сам, ще більше скисне. Ніколи Мюленберг не думав, що можна так ясно відчувати психіку людини. — Я кажу про метод, використаний тут, — він кинув у напрямі машини Гросса. — І повторюю: з цього іонізатора витиснути більше нічого не можна. Але зовсім недавно Гросс знайшов інше розв’язання проблеми, принципово нове розв’язання, зрозумійте, ви повинні знати, що це означає, якщо ви справді інженер… Воно прийшло в результаті виняткової концентрації в одній голові специфічних знань теорії, досвіду, власних досліджень і майже двадцятирічної цілеспрямованої роботи. Теоретично розв’язання дуже складне, а конструктивно виявилося простішим, ніж цей іонізатор. Конструкція належить мені. Вона розв’язує проблему дальності і на десять, і на двадцять чи й більше кілометрів. До горизонту! І вона у мене отут, — він ляснув складеними пальцями по лобі. — Розрахунки Гросса, які ви захопили, допомогли вам відновити старий іонізатор. Це було дитяче завдання. Але розрахунки, які стосуються нової ідеї Гросса, вам уже нічим не допоможуть, бо там нічого не сказано про те, як і звідки беруться вихідні дані, а саме в цьому і полягає нова ідея… Отже, вирішуйте. Мої умови спрямовані на те, щоб якнайшвидше, без перешкод закінчити роботу. Через три тижні, — думаю, не більше, — ми знову зустрінемося тут і випробуємо новий варіант машини. Гросса ви звільните тоді ж і привезете сюди, на випробування. Давайте укладемо джентльменську угоду, це краще і міцніше від різних паперових договорів. Якщо все буде гаразд, я хотів би дістати можливість разом з Гроссом назавжди розпрощатися з вами, з Мюнхеном. Сподіваюсь, ви дасте мені цю можливість.
— Ну, звичайно ж! — Вейнтрауб з полегшенням вибухнув потоком стандартних фраз. — Я чудово розумію вас… Всі умови будуть виконані, ви знаєте, що швидкість — в ваших інтересах… Можете працювати спокійно… Коли ви думаєте розпочати?
— Завтра…
— Прекрасно! Це буде зроблено завтра ж уранці. Ну, ви вільні. Я подбаю сам про формальності. — Він кивнув у напрямі арештантської карети. — Можете користуватися моєю машиною. До речі, мій телефон… Дзвоніть, як тільки щось буде потрібно.
Він нахилив голову, швидко, не дивлячись на Мюленберга, повернувся і пішов, розуміючи, що відповіді на його прощальний жест не буде.
Шофер вернувся. Машина рушила. Через кілька хвилин Мюленберг знову побачив смарагдову стрічку Ізара.
Зовні все лишилось так, як і було. У другій кімнаті стояла та сама машина Гросса, правда, вся розібрана, немов роздягнена, з оголеним шасі, знятими деталями: всюди стирчали болти і лапки відкріплених проводів. З черева її раз у раз з’являлася спина Ганса, голова його весь час ховалася десь всередині машини.
Іонізатор, знятий цілим, стояв окремо в кутку: він був уже непотрібен. Новий монтував сам Мюленберг у своїй кімнаті. В цьому, власне, і полягала основна робота.
Вона була справді важкою, вимагала величезного напруження думки і уваги, бо перетворювати наукову ідею на реальну технічну річ по суті означало придумувати, винаходити її заново, тільки в іншому плані, і кожна помилка тут могла поховати саму ідею. Але крім цього, Мюленберг діяв і на грані фізичних сил. Ще ніколи йому не доводилося працювати так багато.
Щоб зберегти таємницю, — якщо це ще можливо, — Мюленберг вирішив не замовляти Вейнтраубу жодної відповідальної, оригінальної деталі іонізатора. Він і Ганс робили їх самі. Ганс виконував усю підсобну роботу: точив на їхньому єдиному невеличкому верстаті, намотував котушки, паяв, кріпив монтажні дроти, різав і свердлив панелі. Мюленберг спершу розраховував монтаж, визначав усі розміри і форми, потім монтував чергову деталь, а розрахунки, зроблені для неї, спалював.
Майже для кожної нової деталі він складав імпровізовані стенди з вимірювальними приладами, потім без кінця випробовував на них ці деталі, записував їх характеристики, розбирав їх, щось міняв, знову складав, знову випробовував, — доти, поки прилади не переконували його, що потрібних результатів досягнуто.
Обидва генератори були вже готові. Вони народжували електромагнітну енергію — основу всієї установки. Один з них кидав цю енергію в простір у вигляді тонкого і прямого ультракороткохвильового променя-стержня, навколо якого відбувалися всі дальші фізичні події. Вступала в дію основна деталь машини Гросса — концентричні соленоїди. З них лилася магнітна енергія в суворо визначених напрямах; її силові лінії були в цій складній системі майстерними регулювальниками руху. І вони досягали чуда: струмінь високої частоти, що витікав з другого генератора, починав шалено накручуватися на вже протягнутий невидимий промінь-стержень. Далі виходило щось на зразок нестримної ланцюгової реакції електромагнітних полів: один виток спіралі індукував другий, той — наступний і так далі. Вгвинчуючись у простір, цей живий штопор захоплював своїм рухом молекули кисню повітря, поляризував їх і викидав з них вільні електрони; вони перетворювалися на іони, життя яких вимірювалось кількома секундами. Так утворювався промінь іонізованого повітря, своєрідний «іонний стример», схожий на той стример, який з’являється між грозовою хмарою і землею перед розрядом блискавки, тільки прямий, керований, покірний волі людини. По ньому можна було пустити вже звичайний струм від динамо — корисний і роботящий або смертоносний — за бажанням…
Щоб одержати цю річ, думка Гросса об’єднала в один цілеспрямований комплекс такі різні явища, як електромагнітна індукція, поляризація молекул газу, частотний дисонанс, іонізація. Це було дуже складно, і Мюленберг, звикнувши до того, що поруч з ним завжди думав Гросс, тепер раз у раз відчував себе людиною, що втратила палицю, з якою ходила багато років. Йому доводилося докладати зусиль, щоб не дозволяти думці заглиблюватися в різнорідні і складні явища поодинці, а уявляти собі ту просту єдність, яка з них випливала і яка о природі, у вигляді миттєвого розряду-блискавки, безперечно, утворювалася простішими, хоча, може, й недоступними людині засобами.