ГЧ
Шрифт:
Час минає. Вони мовчать, марно намагаючись знайти хоч яку-небудь відповідь на запитання: що робити?
— Дивно, що нас досі не чіпають, — міркує Мюленберг. — Але так чи інакше, з нас постараються витиснути все, що можна. Я поводитимусь відповідно до обставин, тут важко щось передбачити. Мабуть, мені доведеться наслідувати приклад Гросса і відмовитися… з тими самими наслідками. Вас, звичайно, залучать до роботи. Становище буде складне, Ганс, але ви, певно, залишитесь на волі. Це вигідно. У вас, я ж знаю, є друзі. Вирішуйте самі. Вони можуть допомогти, але майте на увазі, що й зрадники теж
Кілька секунд вони зосереджено дивляться один на одного…
Увечері, як і передбачав Мюленберг, його викликали в управління.
Якийсь незнайомий чоловік зустрів Мюленберга в коридорі третього поверху.
— Пан Мюленберг? — спитав він.
— Так, — важко дихаючи, відповів інженер.
— Будь ласка, я проведу вас.
Вейнтрауб був сухий і холодний. Відчувалося, що він вважає «обробку» Мюленберга справою елементарно простою.
— Сідайте; пане Мюленберг, — запросив він. — Ви, мабуть, догадуєтеся про мету нашого побачення?
— Думаю, що ви вважаєте за необхідне повідомити мене про долю мого друга, доктора Гросса, а також пояснити, що означає цей дикий напад на лабораторію.
Вейнтрауб поблажливо усміхнувся, опустивши очі. Він не чекав наступу.
— Я сам хотів би почути від вас, чим пояснюється поведінка доктора Гросса. Він відмовився підписати договір. Він показав себе впертим ворогом нації…
— І?.. Я запитую про його долю.
— Вороги нації у нас не гуляють на волі, пане Мюленберг, ви це повинні знати.
— Так. А чому він відмовився підписати договір?
— Мабуть, тому ж, чому ви вирішили зняти найважливішу частину іонізатора.
— Яку ви й думали знайти в лабораторії, коли там не було господарів? — підхопив Мюленберг, щоб не втрачати позиції в розмові.
Гримаса роздратування пройшла по обличчю Вейнтрауба.
— Давайте припинимо цю безглузду гру, пане Мюленберг. Будемо говорити відверто. Ви зараз не в такому доброму становищі, щоб варто було нападати на нас.
— Не сумніваюсь, — вставив Мюленберг.
— Так от. І становище це ще погіршиться, якщо ви й далі стоятимете на позиції Гросса. З другого боку, ваше становище може різко змінитися на краще…
Мюленберг мовчав.
— Умови, які ми пропонували Гроссу, лишаються в силі. Нам треба вдосконалити машину, як пропонував Гросс. Ви могли б керувати цією роботою в наших електротехнічних лабораторіях…
— Військових?
— Звичайно.
— Дякую за відвертість! Відповім тим самим. Скажіть, пане Вейнтрауб, ви маєте яке-небудь уявлення про такі речі, як честь, обов’язок? Відкриття Гросса належить Гроссу. Я був його другом і помічником протягом десяти років. Гросс довіряв мені. Тепер він відмовився передати вам своє відкриття. Ви хочете заплатити мені, щоб я видав його таємницю? Мовою чесних людей це називається зрадою і підлістю!
— Все це так, пане Мюленберг. Але ви не можете не розуміти, що в даному разі ми маємо справу з явищем великого політичного значення.
— Ні, ця софістика придатна тільки для лоботрясів, яких ви навчаєте у ваших штурмових загонах. Ви дбаєте про сумнівне благо нації, пане Вейнтрауб, а я виходжу з інтересів людства. Як бачите, у нас різні масштаби. Можу уявити, яку б пожежу ви запалили в світі, якби вам пощастило справді оволодіти машиною Гросса!
— Ми нею оволодіємо, — прошипів Вейнтрауб. — Сумніваючись у цьому, ви обдурюєте себе. Розрахунки Гросса у нас. Відновлення іонізатора — питання часу. Ми запрошуємо вас лише для того, щоб прискорити справу. А коли треба буде, ми змусимо вас допомогти… Не забувайте цього!
— Та-ак… — непевно протягнув Мюленберг. — Я гадаю, розмова закінчена?
— Ще запитання. Скажіть правду: деталь іонізатора, яку ви тоді взяли з собою, у вас?
— Я завжди кажу тільки правду, пане Вейнтрауб! Вона знищена.
— Я так і думав. — Він подзвонив. — Можете йти. Раджу гарненько подумати про мою пропозицію, у вас буде тепер досить вільного часу. Цими днями ми ще поговоримо.
Мюленберг повернувся і вийшов. Той же незнайомий чоловік ішов за ним пустими коридорами установи.
Минуло три тижні болісної самотності.
Це було незвичайне для таких випадків ув’язнення. Мюленберг бачив, що умови, в яких його тримають, зовсім не схожі на звірячий режим, встановлений для людей, що показали себе противниками фашизму. Його не морили голодом, не змушували виконувати безглузду і непосильну роботу, прибирали кімнату, міняли білизну. Зате це було катування самотністю, мовчанням і бездіяльністю. Вейнтрауб мав рацію: Мюленбергу лишалося тільки думати. Ні книг, ні паперу йому не давали.
І от він думав. Спочатку це було нормально. Він обмірковував головним чином становище Гросса. Судячи з розмови з Вейнтраубом, вони не покладали на нього ніяких надій. Так, Гросс — героїчна особа. Якщо вже він сказав «ні» — то й край. Ніякі умовляння, погрози і навіть насильство не змусять його зрадити своїм принципам. Вони, мабуть, одразу відчули його фанатичну незламність. Певно, його життя в небезпеці.
Звичайно, можна було б викупити Гросса, зрадивши його ж самого: видати таємницю, одержати Гросса і… власну волю.
В уяві Мюленберга поставали картини винищувальної тотальної війни. Цілі армії людей падають мертві під помахом невидимого променя. Палають мирні міста, злітають у повітря склади снарядів і порохові погреби. Загони розгнузданих солдатів вриваються у квартири жителів, музеї…
Ні, ні… Гросс прокляв би його, одержавши волю такою ціною.
Мюленберг сидів на ліжку, обіпершись спиною об стіну, розкинувши руки, і думав, думав… Уява малювала картини ув’язнення Гросса, жахливі катування, яких він зазнає… Потім виникало його власне майбутнє — наступна розмова з Вейнтраубом.