Частина друга

Меньшов Олександр

Навть не враховуючи те, що у мене в руках був стиснутий лук та заготовлена стрла, хлопець не став давати драпака, а напроти - витягнув меча та ршуче рушив на нас. все робив мовчки, спрямовано... Отже, парубок явно не з боягузв.

Я сподвався, що Першосвту вистачить розуму не вистрибувати з засдки. накше бандит мг передумати нападати на мене, от тод прийдеться ганятися за ним по лсу.

Хлопець був важче мене та трохи нижче. Судячи з грацозност його рухв, вн вмв битися не за правилами. Дистанця мж нами скорочувалася,

а я все ще не виршив, як мен дяти. Хапатися за меч чи стрляти з лука?.. Бажано б було не вбивати незнайомця, а захопити живцем, щоб спробувати розговорити й з'ясувати що до чого.

Спробую його подратувати.

– Ще крок, - рявкнув йому, - влуплю тоб прямо промж очей!

– Попар соб качана!
– крикнув той у вдповдь, починаючи стрибати збоку-вбк.

Я спустив тятиву, намагаючись не влучити в незнайомця. Хлопець легко ухилився, продовжуючи стрмко наближатися.

– Не чпати його!
– сердито пробубонв я Стоян, натякаючи на блискавки.

Друдка все ще лежала за пагорбом нападник дос не помтив. Я вдкинув лук, витягнув сакс та фальшон готуючись до бою.

Пара секунд ми вже стояли один перед одним. Я стрибнув до супротивника, вн миттво атакував одночасно намагаючись витримати зручну йому дистанцю. Ми закружляли, наче в танц: випад-ухил, пдкат-вдскк, фнт. Знову випад.

Здаться нападник вже докумекав, що перед ним не якийсь дурень з зброю. В його погляд вдобразилася невпевненсть.

Тут з кущв тихою тнню пднявся Першосвт. Вн досить швидко наблизився, прикриваючись стовбурами дерев, , дочекавшись зручного моменту, вискочив за спиною мого супротивника. В наступну мить на голову чолов'яз опустилося здоровезне кулачище.

Мен здалося, наче щось хруснуло, незнайомець мшком звалився на хвойну пдстилку. Вн тут же спробував було пдвестись, але я добавив йому рукв'ям фальшону по тм'ячку.

– Все! Готовий!
– якось радсно промовив Першосвт. На його обличч розтягнулася задоволена посмшка.

Ми вдтягли тло до коней та поклали його на галявин.

– Зв'яжемо його, - наказав я, але Бернар промовив, що б не квапилися.

Вн присв бля хлопця та взяв його за лву руку. Клька секунд ельф сидв з заплющеними очима, бурмочучи щось на по ельфйськ.

– Все, вн нкуди вже не втече, - повдомив паладин.
– Тепер буде, як шовковий.

– Ти мене часом дивуш, - зауважив я.
– Аж-но не вриться, що ти паладин Церкви Свтла.

– Та вже як ти мене дивуш!
– вдмахнувся ельф.
– До реч, нам все ж сьогодн пощастило, не дивлячись на скептицизм Першосвта.

– Не розумю, як ти мене тльки-но обзвав, - роблено насупився ггант, - але ми ще не знамо, з ким мамо справу.

Я з Першосвтом тим часом спробували усадити безвльне тло пд деревом.

– У нас, - продовжував дловито казати хлопець, - зазвичай у таких випадках кажуть: "Не кажи гоп, доки не закнчив оздоб".

Ельф стримано посмхнувся та чомусь поглянув на

Стояну, котра якось розгублено тупалася на мсц.

– У мене нод складаться таке враження, - задумливо промовив паладин, наближаючись до мене, - що у тебе, Боре, або дуже добрий Покровитель, або... або оце ось неабияке везння... чи удача... збг обставин... все це - нщо нше, як твоя манпуляця.

– Тобто?

– Наче ти сам пдлаштовуш щасливий результат свох, м'яко кажучи, пошукв та мандрвок.

– Скажеш ще!
– вдмахнувся я. А сам чомусь напружився.

Удача... збг обставин... Не скажу, щоб мен завжди щастило... однак щось в тому всьому було... Можливо, справа дйсно в Покровител... в Арз...

Що там розповдала Анастася Яхонтова, друдка з табору на Тамничому остров? Я спробував пригадати: "Випадковостей не сну... вдчуваш яксь змни в соб... за тобою стоть велика сила..."

– Що ти там бурмочеш?
– раптом спитав Бернар, покладаючи свою руку на мо плече.

– Та нчого!
– вдмахнувся я, знову подумки даючи соб ляпас. Це ж треба почати вголос розмрковувати... От дурна звичка!

Я нервово затупався на мсц, а потм бльш-менш вдверто промовив, звертаючись до ельфа:

– Якщо буди вже чесним перед самим собою, то весь цей свт таке соб пдлаштування для чихось забаганок.

– Не зовсм тебе розумю, - Бернар навть згнув сво брови дугою.

– Я кажу про штучнсть Сарнаута. Вс ж знають, що його створив бог Свтла, а значить наш свт щось на кшталт якогось виробу... Горщика, залзного серпа, будиночка... От скажи, друже, хба б подбн реч насправд в цьому свт снували, не приклади ми до них свою руку?

– Хм! Це довга тема для розмови, - задумливо пробубонв Бернар.
– Деяк мудр голови, до реч, запевняють, що штучно зроблена рч - це свого роду люзя, яка народилась в наших головах.

– лю... Що?

– Химера... мраж... вигадка... Творячи будь-що, навть випкаючи той же хлб, або куючи цвяхи чи голки, ми уподбнюмося богам. Беремо дею, котра живе десь в свдомост, та надамо й матерального вигляду. Ось так, Боре!
– стримано посмхнувся ельф.
– Думки та мр - велика рч. Мж ншим, ти нколи не задумувався над тим, до чого вони призводять? Як часто вони змнюють Сарнаут? Врнше те, що вд нього залишилось... А можливо, оц залишки - алоди - той же результат чийогось невдалого акту "творення". Га?

– Не тльки ми щось будумо та створюмо, - промовив я.
– Взьми павука, який плете дивовижне павутиння... Або бобрв, котр перегороджують рчку греблею, щоб створити тиху затоку. Мурахи в лс будують величезн мурашники.

– Ну, в цьому також щось ... Я ж казав, що це тема для довго розмови... Проте, особисто я вважаю, що треба бути обережним з свом "пдлаштуванням", бо можна легко втопитися у рках власних люзй.

Чесно кажучи, я не зовсм зрозумв останн. Але вступати в перемовини зараз було не на час.