Частина друга
Шрифт:
– Вважай це мапою, - ельф ледь помтно посмхнувся. Вн глянув на мене, та почав пояснти: - Ось ця дуга - Зуренський Серп - грський хребет, який оточу Свтолсся майже по всьому зовншньому кордону. Його, так би мовити, гострий кнець леза доходить аж до судноверф на заход алоду. Ось тут за Схдною вирубкою прозд в Темноводдя, - паладин пдтер дугу приблизно посередин.
– А що це за яйце?
– спитав Першосвт.
– Бле озеро, - пояснив Бернар.
– А "рукв'я серпа" - насправд частина сврйських гр.
– Це вертишськ пороги?
– перепитав хлопець.
– Так, вони там як раз знаходяться... Оця частина Заозер'ям, - ельф обвв паличкою територю вд Блого озера до пдтертого прозду в Темноводдя.
– Тепер уявляте, яку частину вддав нам Чаруша для пошукв? Без слдопита буде важко це зробити...
Я присвиснув: дйсно шматок немаленький. По такому можна мсяць вештатися... та не факт, що при тому щось знайдеш.
– А ц що ж будуть робити? - спитав Першосвт, вказуючи на Солодова та компаню.
Я неохоче розповв про хн плани, однак про вбивство Брума промовчав, натякнувши на те, що вождя просто хочуть привести в столицю для розмови.
– Конфлкт з лсовиками назрвав уже давно, - з сумом промовив ельф.
– Це суперечка з приводу територ: чия вона хто ма на не право. А оскльки питання постйно вдкладалося на потм, то, як зазвичай бува, хтось не витримав першим почав вважати за доцльне розпочати таку соб "вйну". О, Сарне!
– голосно вигукнув паладин.
– Ситуаця, майже така, як колись точилися дебати в Рад, коли прибчники напряму "це все наше", з пною у рота згадували випадок з нгосом...
– Тобто?
– обернувся я до паладина.
– Частину земель цього алоду свого часу вддали гберлнгам, як свого роду вдкуп за тамницю перемщення по астралу. Ти хба не знав?
– Але ж там править призначений намсник...
– Правильно... проте одне ншому не заважа... На нгос тепер чимала даспора гберлнгв, котра ма вплив на мсцеву владу... того ж намсника... Тепер розумш бучу з приводу "це наше"?
– Тльки що чув вд Солодова щось на кшталт того, але про темноводнцв та нших , як приперлися в столицю!
– Типу, це "наша столиця", а вони тут хвоста нам крутять?
– вставив сво Першосвт.
– А вороги Лги вмло користуються цими непорозумннями, хай йому грець!
– Це теж врно, - промовив Бернар.
Я грубо вилаявся, та раптом згадав Анчуту - вождя мсцевих водяникв. Як вн наполегливо питав мене, навщо мене сюди занесло... Невже цей дикун знав щось таке, чого ми не помчали? Чого я не помчав?
Дйсно, а чому я тут?
– запитав у себе. Перед очима сплив образ лизавети Баришево, то дивно провидиц, яка розповдала про тамниче майбутн та не менш загадкове минуле.
Здаться, я ще бльше заплутався. Мало того, боюсь, наче дехто цим скористаться
– Знате, друз, - промовив Бернар, нахиляючись до нас, - нщо в цьому свт нколи не вдбуваться просто так! Навть, маленька непомтна деталь... навть вона бува призводе до великих наслдкв... Це як пщинка: коли вона одна - не видно, а коли х купа - це пустеля.
– - Забери одну пщинку - пустеля не зникне, - заперечив Першосвт.
– Пщинка, це нщо...
– Зникне! Повр мен. Не стане крихтно пщинки й дюна почне обсипатися, бо трималася на нй... Пднметься втер той рознесе псок на вс боки...
– Щось мен не подобаться порвняння з пщинкою, - все одно чомусь бундючився хлопець.
– Мало хто хоче бути цю нкчемною пщинкою, - вдповдав паладин.
– Не хоче бути краплею води в великому озер, бо також не помтно... Але насправд все саме так! якщо хтось не згоден з цим, то замсть насолоди життям, буде мучитися... при цьому все рвно залишатися пщинкою...
– А я продовжую врити в свободу вибору!
– кинув я Бернару та Першосвту.
– Просто ми вс настльки зжилися з тим, що приходиться виконувати чиюсь волю - начальства або через яксь випадков причини, що не помчамо снування т свободи.
Вс раптом замовкли. Першосвт почав пднмати невеличк камнчики та кидати х в озеро, вдраховуючи кльксть плюхв. Бернар присв поряд з мною, витягнув люльку та неквапливо набив тютюном. Сонце занурилось в тонке кльце далеких хмаринок, озолочуючи х тусклим свтлом. Я дивився вдалечнь, намагаючись все ж порозумтися з самим собою.
Що не кажи, але нстинктивно вдчувалась якась штучнсть т ситуац, що склалася навколо... Та не тльки навколо, а й всередин мене.
Та хай воно все скисне! Скльки можна себе терзати!
– я знову пнув ногою невеличкий камнчик, що лежав поряд.
Сутенло дуже швидко. Сот й дос не повернувся з рибалки. Не те, що б я за ним скучив, але раптом захотлося випити т його медухи. Я пдввся та рушив в будиночок з тю думкою, що можливо там прихована пляшечка. Мабуть, гберлнг не став би заперечувати, якщо я зроблю пару ковткв... чи з десяток...
12
...Вранц приплив Сот. По ньому вдразу було помтно, що той шалено задоволений.
– Всю нч провозився, - посмхаючись, говорив вн мен, ледь зскочив на помст.
– Подивись в човн.
Я зробив крок, витягнув шию та побачив на дн величезну риб'ячу голову.
– Ох, Нхаз тебе бодай!
– вирвалося у мене. Розмр т голови був як у доброго бика.
– Зубар, хай вн лусне!
– загоготав гберлнг.
– Ти б бачив, як у нього зуби!