Частина друга

Меньшов Олександр

– От не треба мене примушувати робити так, як вважаш ти сам! Зрозумло?

Пдручн Чаруши прикрили його собою, тиснучи на мене з трьох бокв.

– Наша служба дйствя, - промовив Солодов, - н мдлт с ршням! Мжду прочм, вспомн свох лсовков, которих скнул с бра. Што-то в то врмя ти н задавался плаксвим стркам!

– Це зовсм нше! Ви вбили неозброну...

– Ми поступл правльно! соплй з-за етоо н растрам!

Чаруша був абсолютно спокйним. Скорш за все, вн давно переконав себе в тому, що вс його вчинки "правильн".

– Що?
– я пдвищив голос.

Всередин все починало закипати. Ще якась мить мене накри з головою.

– Правльно!
– нахабно заявив Чаруша. При тому сказав вн це так, наче я якесь мале дитя, а вн мй вчитель.

– Правильно? От не треба шукати в срац меду! Це антрохи не правильно! А-н-тро-хи!

Ми знову схрестилися поглядами, немов мечами. От чесно, якби вони були сталевими, можна було б почути скрегт металу.

– Правильно, кажеш ти?
– я пробував пдступити ближче, але поспаки були пильними та не давали мен дстатися Солодова.
– Хто це сказав? Хто визначив?

– Я! Ми, люд, так ршл!

– Ось тоб риска!
– я сердито провв ногою по земл, залишаючи добре видиму борозну.
– Це межа! Це мй подл свту! Де стою я, там правильна частина. Твй же бк - неправильна!

– Што?
– Чаруша навть нахилився вперед, щоб подивитися на мо креслення.

– Це мй подл свту, бо так визначив я! Я! Тобто - людина! Отже, тепер поясни мен, що це помилка. Що твоя мрка правильнша за мою!

Солодов здаться напружився. Вн дивився на борозну, при тому роздратовано стискаючи кулаки.

– От переступиш цю умовну межу, станеш на мою половину, - твердо говорив я йому, - будеш з мною за одне! Тобто - опинишся на правильнй половин. Мой правильнй половин! Якщо ж залишишся там, я буду вважати тебе...

– Плвать мн на твойо раздлн!
– скипв Чаруша.

– В такому раз й тим, хто дума накше, нж ти, також плювати на твою мру правильного неправильного. Ти вбив Сот, бо вн тоб не подобався! Бо вн гберлнг! Дикун!

О, Сарне! В як хащ я полз? Н щоб дати по морд, починаю сперечатися... доказувати...

– Полож меч!
– наказав Солодов.
– Живо! нач окажшся рядом со свом рйобаним брлном!

– Вперед! Спробуй!

Раптом перед очима з'явилась дивна бла пелена. Розум наче почав провалюватися в безодню. Лише пам'ятаю постать Бернара, яка виникла з лвого боку. Вн торкався мо скрон своми м'якими пальцями та при тому щось прокричав Чаруш. Картинка перед очима закрутилася дзиою, я, здаться, звалився на землю...

Тук-тук-тук... Це тихий-тихий стук в двер... Такий тихий, що навть здаться беззвучним... Мабуть здалося. Або втер назовн балуться. Я закриваю оч, намагаюсь примоститися до сну тут знову чую ледь помтний стук...

Що за нхазвня тут вдбуваться?
– сердито буркочу соб пд нс та пдводжусь.

Навколо суцльна темнота. Хоча н - оч вдчули (саме "вдчули") тьмяне зеленувате свтло... та тихе-тихе гудння... наче величезний кт, якого погладжують по живот, лежить за стною та муркоче...

Нарешт я дстався дверей. Хотв взятися за рукоять та вдчинити замок, тут раптом зрозумв, що няко ручки та замка

нема. Мало того, в мене вдсутн й ключ.

Тук-тук... тук-тук...

– Хто там?
– хотв було вигукнути крзь двер. А секундою тому стало зрозумлим, що я зачинений ззовн. - Гей! Нумо випустить мене звдси!
– почав кричати, але ледь вдкрив рота, туди хлинула холоднувата рдина. Горло стиснуло в кашл, й виникло вдчуття, що через це зараз назовн вирвуться леген...

Я з останнх сил вчепився в двер. Налг плечем... Здаться вони тршечки пддались... Нумо ще!..

В оч вдарило слпуче свтло. Я хотв закритися рукою та ледь вдрвав вд... земл... Важка, наче стопудова палиця.

Овва! Це я де?
– озирнувся, бачу що лежу на трав бля куща.

Недалеко сидв Бернар, який курив люльку та дивився на озеро. Поряд з ним розташувалася Стояна. Першосвта я побачив бля коней.

В рот пересохло, голова здавалась пустою, кожен звук вддавався по черепу якоюсь металевою луною. Стримуючи нудотн пориви, я присв та озирнувся:

– Де вони?
– запитав у ельфа.
– Де цей нхазв Чаруша?

– Вн з своми людьми рушив до урочища, - спокйно промовив паладин.

– А Сот? Що з ним?

– Можна домовитися, щоб водяники подбали про його тло, - вдповв Бернар, опускаючи оч додолу.

Я зло вилаявся та пднявся на ноги.

– Навщо ти мене спинив?
– кинув ельфу.

– Ти б х всх вбив...

– Так я цього хотв!

– Лпше б задумався над наслдками подбного вчинку, - сухо вдповдав паладин.
– Я також не в захват вд того, що зробив цей Солодов... Але кидатися на нього в бйку, вважаю, неймоврною дурстю! Вн представник столично влади! Мало того - очолю якусь глку Розшукового приказу... Ти уявляш, що з тобою зроблять, впади з його голови хоч один волос?

– Не треба мене лякати!
– сердився я.
– Вн з своми поспаками вбив Сот! що ж виходить? Йому за те анчого не буде?

– Повернешся в столицю, звернись до Жуги сава та розкажи, що тут трапилось. Я буду свдком... якщо бажаш... Нехай приказ прийма ршення стосовно Солодова, а не ти! Правильно там вийшло, чи неправильно...

– ти туди ж!

– Слухай, Боре, - бльш м'якшим тоном вдповв Бернар, - ти ж не маленький. От давай не будемо пускатися в дитяч розмови... Правильно, чи неправильно - все це умовнсть! Свого роду вигадка!

– О, Сарне! це каже мен паладин?
– обурився я.
– А як же моральн принципи? Як же...

– Припини!
– нахмурився ельф.
– Ти прекрасно розумш, про що ми торочимо. Не сну няких одиниць вимрювання наших вчинкв. Все це вдносно! Цлком вдносно! Навть той же Сарн з Нхазом не можуть нам в цьому допомогти, бо вони длять свт за свою мркою! А ми лише займамо чийсь бк: або Свтла, або Темряви.

– Ось ти як забалакав!
– я ледь стримався, щоб не сказати ельфу щось образливе. Але в наступну мить зрозумв, що вн також ма рацю. Та й того, що трапилося, вже не повернути.
– Бльше так не роби!
– кинув паладину, обтрушуючись вд трави.
– Я про тво приспання!