Частина друга

Меньшов Олександр

наче в доказ свох слв, Сот показав мен свй мзинець, буцмто кажучи - ось так!

– Ловив майже по твому способу, тльки без розпалених залзяк, - розповдав кошлатий рибалка.
– Знайшов мсце. Це Вигрб - здоровезна яма в озер... Мен про не колись водяники розповдали. Ось я подумав, а чи не ховаться ця потвора в тому згубному мсц.

– Чому "згубному"?

– Там час вд часу трапляються вири. Сам по соб... без усляких причин... То пливеш тудою - озерна гладь незворушна, а ншого разу - як закрутить човен,

як завертить... Ледь вигребеш. Отже, я виршився ризикнути та рушив туди. Дстався Вигребу, навколо човна напускав кишок, накидав шматкв дрбно риби... Закинув гачок... сиджу чекаю... ось лише коли почало сутенти, вдчуваю, що хтось торкаться снаст. Обережно торкаться... А потм хап! потягнув човна! Та так, що ледь на дно не пустив!

Сот аж пдстрибнув та якийсь час захоплено сипав радсними вигуками уперемш з фразами з сво рвано розповд. Вн показував, як тягнув Зубаря, як при тому втомився, що аж не вдчува власних рук... Потм показував, як намагався втримати човна...

Закнчив Сот досить складною комбнацю з лайки та слв задоволення.

На помст вибралися мо товариш, котр також заглядали всередину човна, щоб роздивитися страшне озерне чудовисько.

– Ну страшидла!
– сказала Стояна.
– Н врицца, што такя биваюць.

– Я сам би не поврив!
– посмхався задоволений Сот.

тут вн побачив, як до берега наближався Чаруша з своми помчниками. Вони зупинилися та негайно покликали до себе гберлнга.

– Це хто так?
– здивовано спитав той у мене.

– з Розшукового приказу... Мабуть хочуть з тобою поговорити про тих незнайомцв, котрих ти перевозив.

Сот напружився, пробурмотв щось незрозумле, але рушив до Солодова. вони вс разом вдйшли за будиночок.

– Ну що будемо робити?
– спитав мене Першосвт.

– Богдан, медовар з приозерно паски, говорив мен про дим на якомусь плато, - сказав я.
– Треба починати звдти... Слухай, Бернаре, а чи правда на мсцевих луках нхто не живе? Чому?

– Та як тоб сказати?
– розвв руками ельф.
– невеличк хуторц - Музиквськ, але вони ближче до Пвнчно Берестянки... ближче до багатолюдних мсць...

– А тут що ж? Незаселен пустки?

– Мсця там сувор, особливо взимку. Гори занадто крут та майже непролазн. Кажуть, колись на луках жили зуреньц, але вони зараз мешкають в другий частин Серпа... за Пвденною Берестянкою...

– Я думаю, - пдйшла Стояна, - нам варта пачинаць з мсца нападу на цяб. Кал сапраувди то бив чалавк Ддяти, то там павни застацца сляди.

– Згоден, - додав Бернар.
– Це хоч якась можливсть не шукати голку в стоз сна.

– При нашому щаст, - сердито додав Першосвт, - це призведе до ще довшого кружляння цим клятим Заозер'ям.

– Та кнчай ти плакатися!
– промовив я.
– При такому настро ти сам вдлякуш вд себе удачу. Навть риба на голий гачок

не клю!

– Не зрозумв, - округлив оч ггант.

– Удачу пдкормлювати треба! В не врять, як в те, що завтра знову зйде сонце. накше, не варто братися за справу!

Вс чомусь посмхнулися мому просторкуванню. Я не образився... Хай не врять, хай смються, але ось сам потм побачать, що я мав рацю.

З-за будиночка неквапливо вийшли люди Чаруши. В оч вдразу кинулась якась дивнсть в х поведнц. А коли слдом винирнув сам Солодов, який неспшно витирав лезо свого ножа, мене наче громом довбнуло.

– Псяче хутро!
– вирвалося само собою.

Я ршуче вдсторонив Першосвта, який стояв на дороз, та швидко попрямував назустрч загону Чаруши. Той нахабно посмхнувся, щось розповдаючи свом поспакам. Помтивши мене, вн рзко зупинився. А прочитавши по мому обличчю натяки на непримну розмову, став широко розставивши ноги, наче якийсь наглядач над недбайливими працвниками, та гордовито задер пдборддя.

– Де Сот?
– хрипко кинув я йому, вдчуваючи, як до обличчя густо прилива кров, як в скрон шалено затарабанив пульс.
– Ти оглух? Де Сот?

Чаруша вдповв не вдразу. Вн втупив у мене сво водянист оченятка та роздратовано заходив жовнами.

– Он помаал бандтам, - майже по складах вдповв Солодов.
– Поетому бил наказан!

Я зупинився досить близько вд Чаруши. Всередин закипало. Якась секунда вдчуваю, що не втримаюсь та кинусь придушити цього мерзотника.

– Що ти наробив?
– нахилився я на Солодова.

Його люд приблизились до нас та обступили мене кльцем.

– Он првозл бандтов свой лодкой!
– додав Чаруша.
– В том сознался.

– що?
– хрипким голосом спитав я. Руки аж чесались схопитися з Солодовим.
– Де вн?

– Он мйортв! А ти што ж до сх пор ето не понял?
– спокйно вдповв Чаруша.

– Як мертвий?
– я все ще сподвався, що вони лише вдлупцювали гберлнга. А тут така заява! Солодов при свому розум?
– Як мертвий? Та якщо вн ззнався... його треба було доставити в столицю! Провести дзнання! Виявити з ким вн знюхався... А ти його вбив! Навщо?

– Зарзал... Я во зарзал... А ти, виходт, пронкся жалостью до бандтскова прспшнка?

– Ах ти ж курва!

В наступну мить в мох руках вже опинилися меч. Сво клинки вихопили й пдручн Солодова. Не знаю, як з них майстри бою, але вдступати не буду.

– Кода чловк такова склада, как ти, - говорив Чаруша, все ще тримаючи руки на ремен, - врн как ми с тобою... Кода у нас начнаца прод сомннй в свой правот... прод жалост к врау... то ето совсм недобрий знак!

– Зараз я випущу тоб кшки, тод й подивимось на знаки!

– Бор, успокойся... Н будь бабой! Ти должн стать твйорж камня в нашх длах... л првратшся в пиль.