Частина друга

Меньшов Олександр

Раптом запахло супом... саме грибним... духмяним... наваристим... А ще потягнуло свжою випчкою...

Думки тут же вдкотились до За.

Ранок... тльки-тльки почало свтати... затишна кмнатка... свжа постль... Я бачу як тихенько по стн крадеться промнчик сонця... Вн насиченого пивного кольору...

Я вдвв вд нього оч, уперся поглядом в оголене жноче плечико... У За незвичайно нжна, бархатна шкра... Торкашся пальцем бошся залишити подряпину... або синець... А в мене така загрубла долонь... кнчики пальцв шершав та мсцями поколот...

Я

притиснувся до За, вдчуваючи жар тендтного жночого тла... а ще - дике бажання... слпуче дике бажання... Навть тому здавлено загарчав...

Кнь перелякано брикнувся, почувши мй рик.

От, Нхаз тебе крути!
– мовчки вилаявся я. Щось занадто розмрявся.

– Цить!
– гаркнув коняц та пришпорив його, тим самим прискорюючи бг.

Мсце берз потроху зайняли могутн сосни й пухнаст смереки. Вони явно потрапили сюди з сврйсько тайги. Зелений трав'яний килимок також змнився на висок стебла борщвника та кропиви. Стежка клька разв вильнула вивела мене до старого кам'яного тину. Вглибин чимало галявини на крутому пагорб проглядалась величезна дерев'яна садиба. З виду - гарненька, двохповерхова.

Трохи дал не, майже бля озера, стояла старенька рублена хатинка, поряд з якою лежали березов полнця. Здаться, це та сама банька.

На подвр' виднлися люди - жнки, чоловки. Кожен з них був чимось зайнятий, але побачивши, як у вдкрит ворота в'жджа якийсь незнайомець, вони раптом зупинилися та втупились в мене.

Я попрямував прямо до матку. Якась хвилина опинився на широкому двор. Тут же скрипнули вхдн двер й на крильце вийшло ще дво чоловкв. Той, що стояв попереду, мав акуратну стрижену бордку, закручен вуса та був одягнений в довгополу ельфйського покрою куртку. Вн поводився довол гордовито, наче якийсь шляхтич. Другий чолов'яга виглядав по-проще, крм того був озброний коротеньким мечем.

– Втаю, доброд!
– як можна м'якше промовив я.

– Д-д-добро утро! - вдповв гордовитий шляхтич.

Вн подав якийсь знак застиглим працвникам т знову зайнялися своми справами. Я зскочив з коня неквапливо наблизився до крильця.

– Гостей чекате?
– весело запитав я.
– Чи просто прибирате?

– М-м-можт ждйом... можт -- н ждйом.

Вдповдач помтно хвилювався, тому почав закатися. Його мовчазний напарник, зовншньо схожий на вояку, хмуро оглядав мою персону, при тому нервово покусуючи нижню губу.

– А-а-а ти кто такой?
– спитав шляхтич.

– Я з Розшукового приказу, - псля цих слв обидва чоловки застигли.
– Прихав дещо з'ясувати.

– К н-н-нам? Ну я слушаю.

– Як тебе звуть?
– нахабно спитав у шляхтича.

– Хмм!
– обличчя мого спвбесдника натягнуло маску невдоволення.
– Я Прохор Толстолс!

– Керуючий банею?

– Штааа?
– шляхтич скипв.
– Я управтель Новоградскава столовова мня! Ти на Лпстковой економ! л н-н-н знаш, куда попал?

Ух! Щось не наладилась бесда. Здаться, я поводжусь занадто нахабно.

Лпстковая економя... Н, щось

не пригадую, наче чув про не. Назва така, буцмто ельфи дали.

– Овва! Вибачайте, не знав!
– на додаток, я ще трохи склонився.
– Так все це належить Мському приказу? що ж тут робиться?

– Щас я т-т-тб вйо так ра-а-аскажу!
– сердився чолов'яга.

Вперед вийшов його товариш. Цей, судячи з усього, розмовляти не стане. Схопить за комр та викине звдси.

– Я ж не те щоб прямо палаю з цкавост, - як можна бльш примирливим тоном заявив я Прохору.
– Тут, кажуть, люди пдозрл по лсах шастають. Ось послали переврити...

Не знаю, можливо я все ж переконав управителя економ, чи можливо вн зрозумв, що силою з мною не справитись, але Прохор вдзвав свого охоронця назад та жестом покликав мене до себе.

– Ну на сщйот нзнакомцв, - неголосно промовив управитель, - нчво н скажу. Н вдл нкаво подозртльнова... Однако мсни хуторян дйствтльно расказивают про нпонятни слди, про огн в ноч... да всяко друо.

– Так ви на когось чекате?
– знову запитав я.

– Хмм... Ну должон сводня-завтра Лазарь Полянков прбить, - мен здалось, що Прохор це сказав якось злякано.

– Глава Мського приказу?

– Угу, он самий... Да щйо ко-кто, - неохоче додав управитель.
– Спх Оханов, Ратай Сажинов...

Я зщулився. Чи мен здаться, чи це все чиновники з Мського приказу. що тут за збговисько органзовуться?

– Переврка намчаться?
– обережно спитав у Прохора.

– Екзкуция, - мабуть це був жарт. Толстолс нахилився вперед та додав: - В конц лта он вс с'зжаюца здсь, в Лпестковой економ.

Не було помтно, що вн це каже охоче. Його обличчя трохи скривилося, наче у роздратованого кота. все ж не дивлячись на те, управитель продовжував розповдати:

– Ето чсто прватни сбори для члнов Городскова прказа...

– Тамн гульбища?
– пдморгнув я.

– Ето такая традция!
– сухо промовив Прохор. Вд мене не сховалося, як вн судорожно ковтнув, очевидно розриваючись мж страхом отримати "по шапц" вд начальства за довгий язик, та опаскою приховати щось вд Розшукового приказу.

– Ясно. А як тут взагал? Чуж не заходять?

– Чужи?
– управитель навть сторопв вд подбного питання.
– Нт!
– ршучо замотав вн головою.

– А Богдана... От Нхаз, забув прзвище! Ну медовар... Його знате?

– Канешна! Ми у нво медуху для гостй брйом.

– А вн щось розповда? Ну про незнайомцв, про вогники в лс?

– Н слишал...

– А далеко звдси до його матку?

– На кон, почтай, к полудню придш.

– Ну, гаразд! Бувайте, - я хитнув головою та попрямував до свого жеребця.
– Може, заскочу ще.

Управитель знизав плечима, мовляв, мен байдуже, чи заглянеш, чи н. Його охоронець взагал няк не реагував. Лише напружено морщив лоба, роблячи вигляд людини, яка займаться поважною справою. Вн суворо поглядав в мй бк, все ще нервово покусуючи нижню губу.