Частина друга

Меньшов Олександр

– Чого ти там бурмочеш?
– голос Сот вирвав мене з дрмотного стану.
– Прихали! Вилазь!

Човен стукнувся об помст. Гберлнг хутко схопився за бруси та пдтягнув суденце поближче.

Я пдввся та вискочив з човна.

– Слухай, друже, дозволиш у тебе переночувати?
– спитав у гберлнга.

– Ну... добрй людин важко вдмовити... Давай так, коли вип'ш з мною та розкажеш чого цкавого, то залишайся!
– Сот розсмявся.

Вн вискочив слдом за мною, прив'язав човник та ми з ним пройшли до берега. Тут я розрахувався за його роботу пшов переврити коня. Коли

повернувся до хатки, Сот вже сидв на двор й розводив багаття. Поряд, на товстому пеньку, стояла пляшка та щось ствне.

Мен базкати особливо не хотлося, я за цлий день трохи втомився та й не полюбляю пустобайство. Але вдмовлятися було не чемно.

Ми зручно розслися бля вогню я виршив схитрувати, почавши питати першим:

– А звдки ти знаш ельфйську мову?

– Тобто?
– оторопв гберлнг.

– Ти прочитав напис на мому акетон. Пам'яташ?

– А-а-а!
– Сот хлопнув себе по лобу та посмхнувся в сво пухнаст бл вуса. Вн впевненим рухом вдкрив пляшку, розлив по глиняних кухлях медухи, вже потм вдповв: - Я ж не завжди був рибалкою... Кожен з нас сам вибира, на який розвилц йому повернути. Хтось йде широким трактом, хтось тихою лсовою стежкою. Хтось вибира сам, хтось пд вагою обставин, як не в силах подолати. на всьому свому шляху ми збирамо деяк знання. От я, наприклад, вивчив ельфйську мову.

Гберлнг тамниче посмхнувся, схопив свй кухоль та голосно додав:

– Давай, друже, вип'мо за те, щоб в кнц шляху нас всх чекала очкувана нагорода.

– Овва! Оце ти закрутив!

Сот одним махом осушив свою кружку, а я на мить задумався неквапливо всмоктав медуху.

От, псяче хутро! Ну й мцна, зараза!
– знову горло стис колючий кашель.

Вддихавшись, я обережно спитав:

– Ти задоволений свом... шляхом?

– Цлком! Тиша, лс, озеро, яке кишить рибою... Спокй та свобода. Нхто не стоть над тобою, не вимага здйснювати того, про що потм можна пошкодувати. А ось ти, Боре?

– Ех, знати б напевно якою дорогою я йду - чи свою, чи чужою... Кругом цлковитий туман.

– Дивись, не заблукай, - Сот знову розлив медухи. Що-що, а пити вн був гаразд.
– Знаш, шлях людей завжди туманний... Свого часу я побачив багато, ззнаюся тоб чесно, так не змг вдкритися вам всю душею.

– Чого?

Сот вдповв не вдразу. Вн схопив свй кухоль, знову випив, голосно крякнув та втупився в мене, наче очкуючи поки я не осушу свй посуд. Прийшлось випити.

– А Нхаз тебе бодай!
– вдкашлюючись, промовив я.
– Де таку гидоту роблять?

Гберлнг сприйняв це за комплмент та його пика розтягнулася в довльнй посмшц.

– Ти питаш чого я не вдкрився?
– промовив вн.
– Не знаю... От чесно, не знаю. Люди чомусь здаються мен грше оркв... у вас якась така частинка, котра прагне зруйнувати все в цьому свт. Все, що колись створив Сарн.

– Ну, хба тльки люди так поводяться?

– Ти так вдповдаш, бо сам людина, - вдмахнувся Сот.
– Спробував би уявити себе на мсц ншого...

– Я нкого не виправдовую. От взьми ти х же лсовикв. Я прекрасно розумю, що ми, канйц, ставимось до них з зневагою. А тим же водяникам намагамось нав'язати наше уявлення цього свту. Натомсть отримумо

спротив... н, щоб подолати його перемовинами, беремо та тиснемо силою.

– О! Невже це каже людина?
– гберлнг вдкинувся назад. Вн подивися на мене якось дивно.
– Слухай, Боре, мен здаться ти лукавиш.

– Я цлком вдвертий!

– Якщо це так, то ти мене двч здивував!
– Сот потягнувся до пляшки, але я його зупинив, та попросив зробити невеличку паузу.
– Добре, - кивнув той.
– Отже, ти кажеш, що бачиш несправедливсть, так? А хочеш я вдкрию тоб одну цкаву рч? Н лсовики, н водяники не вважають вас, канйцв, такими, що були б рвними до них.

– Це як?

– Ну все те, що ви вважате з хнього боку проявом ненавист, скорш можна назвати вдразою... Або - гадливстю. Водяники та лсовики бачать в вас щось на кшталт пацюкв...

– Куниць?

– Або куниць, котр спотворюють все, що бачать навколо. Неоправдана жорстоксть неймоврна ненажерливсть! Ти ж, сподваюсь, знаш, як куниц хазяйнують на подвр'ях?

Я неохоче кивнув в знак згоди. Гберлнг розйшовся та гаряче затараторив:

– Т, яких ви звете дикунами, насправд бачать варварв серед вас! Так що нема чому дивуватись, коли мж ними та вами трапляються... е-е-е... назвемо це пом'якше - непорозумнням. Бо лсовикам доводиться думати про власне самозбереження.

Ми обидва замовкли. Мен, чесно кажучи, не подобалась тема розмови. Здаться ми занадто глибоко залзли в хащ флософських розмрковувань.

Я взяв згорток та витягнув з нього залзну клюку.

– Кажеш, багато де бував, - спробував змнити тему, демонструючи гберлнгу зброю лсовикв.
– А таке колись бачив?

Сот взяв залзяку, довго крутив, розглядав, навть нюхав. А потм заявив:

– Хадаганська сталь!

– Що? Як це? Звдки...

– ...знаю?
– перебив Сот.
– А от так! Це справжня хадаганська сталь. Мж ншим, сама сокира зроблена десь в мпер... На вдмну вд нас, там добре знаються на тому, як виливати зброю. Саме виливати! Ти тут навть не побачиш слдв кування...

– звдки тут хадаганська сталь?

– Так це ти ж, здаться, з Розшукового приказу!

– Ну... ну...

Що тут скажеш?
– я розгублено розвв руками. Проте в наступну мить мене осяло:

– А ти кого перевозив, кажеш?

– Куди?

Гберлнг скорчив здивовану пику.

– Яких людей ти возив до лсовикв? Що у них з собою було?
– накинувся я.

– О! Згадав!
– Сот схопився за пляшку та, як мен здалося, трохи роздратовано, розлив медуху по кухлям.
– Вже ж тоб вдповдав, що анчого не пам'ятаю... Бо був напдпитку.

– як тод грб?

– Веслами, - буркнув гберлнг.

Ми з ним знову випили. вже псля третьо в голов почало трохи кружитися.

Я налг на жу, намагаючись чимось набити шлунок.

– Ти пам'яташ розповдь про Астрального Рибака?
– спитав Сот. Тепер тему змнив вн.
– Так ось кажуть, що це мй предок...

– Здаться, тяга до пияцтва тоб дсталась вд нього, - спробував я пожартувати.

Гберлнг не образився, а навть розреготався. Вн глянув кудись в темне небо, в якому блимали цяточки холодних зрочок, та пддатим голосом сказав: