Частина друга

Меньшов Олександр

Отже лс, як лс. Н тоб непроходимих зароств, н похмурих вкритих вковчним мохом дерев. Сонця достатньо... Навть втер мсцями вльно прогулються...

Чому ж мен тут не подобаться? Чому я вдчуваю якесь напруження, бажання поскорше залишити урочище?

Ледь спустився з чергового пагорба, як тут же опинився перед величезними заростями папоротей. Вони здималися доверху, наче дивн долоньки, котр чогось випрошували у неба. Йдеш серед цих лапищ, вдчуваш себе маленькою комахою.

Повертатися назад до озера виявилося важче, нж до цього шастати по бору. Не знаю навть чому.

Здаться не так далеко залз, а тепер не можу пройти до човна. Невже цей лс мене не вдпуска?

Повтря помтно охололо. Стало навть сиро, вогко. Я минув папоротеву улоговинку вилз на черговий пагорб. Внизу розкинулися тих темно-син води свтолського озера. У вечрньому сонц воно ласкаво хлюпалося об велик валуни, котр розкидало вздовж берега.

Я довол швидко спустився вниз до загасаючого багаття, бля якого сидв напвсонний гберлнг.

– О-о-о!
– з робленою радстю пдхопився вн, ледь мене побачивши.

– А ти вже й не чекав?
– я наблизився до вогню та почав його гасити.
– Давай поквапся! Треба звдси вибиратися.

– Нч на нос!
– вигукнув Сот.
– Будемо плисти, можемо в темряв заблукати...

все ж не дивлячись на ц слова, гберлнг почав засипати пском вогнище.

– Вважаю, що скоро сюди заявляться лсовики!
– кинув я.

– Ти що ж, розтормошив хнй сонний рй?
– гберлнг тицьнув пальцем в бк мого рукава, трохи заляпаного чужою кров'ю.

– Ага... дуже сонний, - рончно промовив я, тут же заскочив в човен. Кинув на дно лук та завернуту в тканину залзну клюку.

– Що то ти притягнув?

– Цкавинку!
– огризнувся я.
– Гайда вже!

Сот пдхопив сво нехитр пожитки, штовхнув човен, одночасно застрибаючи всередину нього. Вн пдхопив весла, примрявся ми попливли геть.

– Як я зрозумв, - важко дихаючи промовив взниця, - що там трапилося... в урочищ... ти мен не розкажеш?

– Було б про що базкати, - сердито вдмахнувся я, роблячи вигляд, наче хочу подрмати.

Ледь прикрив оч, як перед внутршнм поглядом швидесенько постали недавн под.

За пвтори години шастання лсом, я нарешт вже натрапив на самих лсовикв, а не на слди хнього перебування, як де-нде траплялися мен на дороз. Це був один з дикунв. Ледь я його помтив, тут же прнув у найближч зарост, перетворившись на нерухому змю, котра спостерга за свою жертвою.

Лсовик - те ще зеленошкре волохате страхття, одягнене в незрозумлий шкряний балахон - сидв бля дерев'яно клтки, в якй жалбно скавчали маленьк вовченята. Вдразу ж пригадалися розповд про згра хижакв, котр рискали по Берестянц. От цкаво, а чи не спостергаю я свого роду розплдник цих зврв?
– промайнуло в голов. До реч, подбн клтки, правда пуст, мен вже попадалися. Я няк не мг зрозумти, кого в них тримали, а ось тепер все стало на сво мсця.

Було важко побачити, чим конкретно займаться той лсовик. Мен чомусь здавалося - якоюсь ворожбою. Нас з ним роздляло близько тридцяти сажнв, вже ближче я пдповзти не мг, як не намагався. Тому зайняв зручну позицю бля групки ялинок та спробував розгледти манпуляц цього волхва.

Десь за п'ять хвилин звдкись праворуч почулися тих кроки й

з заростей лщини вибралися ще два озброних списами лсовики. Вони пдйшли до свого сородича та почали про щось сперечатися. Вовченята заскавчали голоснше, на що отримали сердитий окрик вд волхва.

До селища лсовикв було недалеко. Для того треба лише спуститися вниз, в широкий лсистий яр. Звдси, з мо засдки, можна було розгледти невеличк хатиночки та землянки, вкрит темними звриними шкрами. Правда, чомусь серед будвель не було помтно няких жителв. Зрозумло, що доросл особи мабуть зайнят справами, але ж де дти, де старики? Невже сидять безвилазно по свох норах?

Я все ще лежав, дивився то вперед, то навколо себе... Добре, що пдстилка пд мною тепла, хоча трохи вогкувата... Отже, - мркував, - не застуджуся.

Поряд метушливо носилися чорн лсов мурахи. Одна з них лазила перед самим носом. Тягнула невеличку глочку.

От дивлюсь на не та пригадую розмову на лсопилц з Першосвтом. дйсно, цкаво чи розум оця мураха, що поряд з нею знаходиться якась велика стота, яка може одним дотиком пальця розплющити до розмрв цяточки? Навмисно розплющити! Чи, наприклад, пдхопити та вднести бозна куди, звдки ця комаха нколи не знайде дороги додому, га?

Думаю, що н... Вона мж тим так буде бгати бля ялинки, копирсатися в листянй пдстлц... Бо це свт, бо живе вона власними проблемами: знайти якусь ягдку, дохлого жука, принести в мурашник листочок або паличку... Як в не ще потреби? Вияснити, навщо лсовики розводять вовкв? Навщо засилають х до сусдського лсу? Або вторгувати рибу у водяникв: купити задешево та подати на ринку втридорога?

Що цй мурас до подбних речей? Плювала вона на них з високо грки.

А, може, ми виглядамо так само по вдношенню до богв? Живемо якимись дурницями, з точки зору того ж Нхаза або Сарна. А н щоб виршувати долю свту: де поставити гори, де простягнути рчки, викопати яри... наслати дощв, або навалити снгу по сам вуха...

Що ж ми, люди, тут робимо? Що виршумо?.. Та й не тльки люди! Т ж ельфи, гберлнги чи орки! Мурахи, метелики, жуки, комар чи черв'яки... От хто ми для богв! Лише дрбн стоти, котрих навть не шкода, коли випадково розчавиш чоботом?

Трсь!
– я напружився. Вочевидь хтось рухався позаду мо схованки. Долонь стисла рукоять сакса. Тло напружилося. Я обережно обернувся.

Здаться, мене вислдили. Якийсь невисокий лсовик йшов по ледь помтнй тропц, вглядаючись в землю. Вн рухався саме там, де клька хвилин тому я й проповзав. Ще трохи й стало зрозумло, що цей мисливець вийде прямо на мою засдку.

Пдняти крик вн не встиг. Думаю, лсовик не второпав до кнця, що трапилося. Я рухався, наче блискавка. Удар в кадик... захват... придушення... Н, не до смерт, а так щоб втратив свдомсть. Не вистачало мен потм проблем з лсовиками!

Обережно затягнув тло пд кущ та дременув в гущавину, подал звдти, поки нш дикуни мене не розшукали...

Весла розмряно плюхкали, заколисуючи мою втомлену свдомсть. Сот впевнено грб на протилежний берег, щось тихо наспвуючи соб пд нс.

Я закинув голову назад, втупившись в сруватий небосхил.