Частина друга

Меньшов Олександр

От часом дивуюсь самому соб. Взяти оцей випадок з лсовиком... Схопився, накинувся, заховав - все це робив, наче не я! Вдчуття, буцмто тло зовсм не мо, й живе за ншими правилами.

Дивуюсь, як я все ж не вихопив меча. Ото б була заковика! Знайшли б дикуни в кущах тло, такий би галас здйняли, що хай Сарн милу! Ще б пак! У самому серц, так би мовити, хнього "дому" таке трапилося! Можливо, все могло скнчитися прямими зткненнями з канйцями... Правда, лише у випадку доказу, що вбивство сконо з боку Лги.

До реч, бйки я все одно не уникнув. На той час вже дстався астрального берега, який обмежував Озерне урочище на заход. Тут же випадково знайшов клька дубв з мтками гберлнгських корабелв. Поряд з деревами лежали ржав сокири, а трохи подал виднлися слди давнього табору. Я обйшов це мсце, потм виперся на пагорб.

О! Звдси такий вид вдкрився, в мене аж дух захопило.

Уявть, що позаду вас розтягнувся звичайний лс, правда сьогодн чарвно осяяний яскравим сонячним свтлом. Така соб корона над кроною. Слпуча корона.

В обличчя дмуха втерець, спвають птахи. Отже цлком знайома примна оку картина.

ось поверташся та раптом бачиш зовсм нший свт: попереду, куди хвата погляду, лворуч, праворуч, вгору, донизу - навкруги розкинулося астральне море, яке тамниче гра, миготить, переливаться незвичайними фарбами. В ньому спалаху тьмяним свтлом яксь "зрочки", пливуть "хмарки", вертяться невагом "кульки"...

Н, астральне море я вже бачив та не раз. Навть плив по ньому, коли корабл прямували сюди, в Свтолсся. Проте та картина, яка зараз вдкрилася мен, вражала раптовим переходом вд звичайного свту до невимовного някими словами. Ось тоб блакитне небо, травичка, пагорби... тут же все це рзко закнчуться, перетворюючись на пурпуровий туман.

Свт, роздлений навпл. Дв зовсм рзн частини, не схож одна на одну. ти отак зачаровано стош на меж, дивишся на все це та вдчуваш, як всередин щось бурлить, як лоскоче в живот...

Лсовики з'явилися, наче нзвдки. Я тльки встиг побачити, як серед кущв винирнули потворн голови. Потм сердитий крик, тупт нг, виття.

Нападникв було тро. Вони неслися на мене крзь зарост, абсолютно дико щось вигукуючи, закочуючи оч та висуваючи назовн свй потворний язик. х супроводжувала зграйка молодих вовченят.

Лсовики махали палицями, продовжували горланити, стрмко наближаючись до мене.

– Нхазове плем'я!
– вирвалось само собою. Вже й забулося про астральне море, про меж свтв, про чарвн кравиди.

Здаться, те не погоня. Дуже на це сподваюсь. Скорш лсовики випадково натрапили на мо слди.

Я розвернувся, зайняв характерну позу, демонструючи готовнсть до бйки. тут же помтив у одного з нападникв дивну зброю. Якась довжезна вигнута палка... Довол дивно вигнута... Збоку - наче недороблена пародя на сокиру. Але бльше за те мене непоков матерал ц рчч. Вона була залзна...

Лсовик загрозливо нею замахав, чим самим притягнув усю увагу до себе. Таку дивну

помсь палиц й сокири мен ще не доводилось бачити.

Взагал, що до збро мсцевого народцю, то вони здебльшого носили при соб коротенький нж з широким лезом, спис та дерев'яну палицю з плоским трохи загнутим кнцем. Як що до мене, оця крива палиця довол незручна рч, й треба мати достатнй досвд володння подбною зброю.

– Оу!
– прокричав я у вдповдь, демонструючи, що в руках анчого не тримаю.
– Спокйнше, доброд! Спокйнше!

Лсовики наблизились, продовжуючи мж голосно перегукатися та показувати мен язика. Я поки ще не став хапатися за меч чи лук, але дав зрозумти, що в будь-яку секунду готовий до вдсч. Напевно, це й примусило дикунв зупинитися.

– Спокйнше!
– вкотре повторив я.

– Тиии!
– лсовик з дивною зброю тицьнув в мй бк довгим пальцем.
– Ти шта длать наша змля...

От, Нхаз вас бодай! Що ж казати? Вибачайте - заблукав?

– Нт змля... нт дрва...

Лсовик сердито тупнув ногою. Вийшло, чесно кажучи, смшно. Так дитина робить, коли у не щось вдбирають.

– Я не за цим тут, - спробував заспокоти дикунв.
– Мен ваш лс не потрбен.

– Ти красть... ти прятать... Кунца!

Мен було трохи важко зрозумти суть речення. Скорш за все, цей лсовик звинувачував мене в краджки лсу.

– В мене навть сокири нема! Який я, к Нхазу, лсоруб?
– роздратовано кинув у вдповдь.

– Тии... ти сматрть... скать... Ан прхадть... ан красть... ан как кунца... Ти кунца!
– лсовик наприкнц щось вигукнув. Мабуть якусь лайку.

Я не звик по сто разв повторювати одне й теж саме. Та й зараз не збирався.

Звичайно, лсовикв зрозумти можна. Канйц та гберлнги перодично шастали хнми лсами, мабуть ще потроху цупили деревину... полювали... А кому те сподобаться? Домовлялись же не залазити один до одного, нчого не шкодити, проте виходить хтось не дотримуться слова.

Хоча, якщо так мркувати, то й лсовики не особливо чесн в цих питаннях. Вони все ж шкодять людям. Взяти тих же вовкв, клщв... Можливо, це свого роду вдповдь на наш д.

Але мен в цьому зараз розбиратися не хотлося. Та й вдповдати за нших також.

– Чого ви хочете?
– прямо спитав у лсовикв.

Дивляться, гарчать, оч викачують, ледь не на лоба. Язик з рота випада. Слина бризка.

Це ж як старанно мене хочуть налякати! Нумо подивимось, хто з нас бздун.

– Ти умрать!
– крикнув другий дикун.

– що дал?
– насупився я.
– Знайдуть тло, прийдуть до вас у поселення... спалять все на хр!

– Кунца всгда нападать назад... на спна... на слабий...

Здаться нас, канйцв, звинувачували в якось пдлост.

– Я готовий битися лицем до лиця. Проте дивись, щоб за напад на людину вас всх не повсили.