Частина друга

Меньшов Олександр

– Так що цкаво знайшов?
– знову спитав я.

– Та рзне, - Матвй знизав плечима. Очевидно не квапиться бути вдвертим. Дали б мен таку бляху, козиряв би нею праворуч-лворуч. Тод й ври було б до мене бльше.

– Я так зрозумв, що у лсовикв з'явився новий вождь, - це була моя спроба розтопити недовру мж нами. Говорив спокйно, дловито та вдносно вдверто.
– Вчора розмовляв з вождем Анчутою. Вн каже, що той вождь... Брум, здаться... пропонував водяникам травити рибу, яку вони продають в столицю.

– Лсовики - то суцльний головний бль, - захитав головою

Матвй.
– Я намагався спробувати послдкувати за ними, але це занадто важко зробити. В Озерному урочищ й кроку не ступити, щоб не натрапити на лсовикв... А знаш, як ревно вони спостергають за власною землею? Як вдносяться до чужакв?

– Там, кажуть, муха без дозволу на лоб цятку не поставить!
– закивав я, хоча треба ззнатися, що насправд анчого не знав про вибрики лсовикв. Просто виршив трохи злукавити, тому з дловим видом повдомив про суперечку мж гберлнгами й лсовиками стосовно лсу для будвництва кораблв.

– Так, так, - погодився Матвй, озираючись навсбч.
– Псля того як вождем став той Брум, все змнилося. не в найкращий бк!

– В чому ж проблема? Чого т лсовики так колюч, буцмто жаки?

– Та Нхаз пйме тих дикунв!
– сердито вдмахнувся Шрам.
– От коли починали тут будувати столицю, треба було вчинити так само, як з водяниками! все б налагодилося!

– Тобто?

– Виселити на хрн! А хто не погодився б.., - тут Матвй зробив характерний жест, який явно недвозначно натякав на вбивство.
– Загнали б сюди кнноту та полк рестровикв, спалили б пару поселень... особливо буйних повсили б вздовж сверйського тракту - була б тиша й благодать! Вважаш, анчутки попервах не бунтували? Та ще пак! Але м швидко роги обламали та зябра повисмикували! Мен один старий ветеран розповдав, як вони потрошили цих жаб прямоходячих. Як заганяли х в болото... Ще б трохи й Свтолсся було б очищено вд цих потвор.

– А що ж з лсовиками? Чого тод не билися з ними?

– Були сутички, проте не так... А взагал кажуть Айденус був проти подбного... Наказував з усма домовлятися... А лса в Озерному урочищ, з слв гберлнгв, просто казка! Так б корабл побудували - хадаганц вд заздрост б повсиралися! Але домовитись з Брумом не вдаться, тепер приходиться ледь не з гвна судна робити!.. А прояви б ми в т роки силу, мали б шовкових лсовикв, на кшталт анчуток. Мало того, що лс для суден вльно б добували, так той же Брум сам би його нам рубав!

Шрам чомусь зтхнув та задумливо глянув кудись вбк.

– А справа тльки в Брум?
– спитав я.
– Мен водяники казали, наче до лсовикв яксь пдозрл особистост ходять.

– Ти знаш, Боре, клька разв, - промовив Шрам, - мен вдалось спостергати, як до лсовикв приходили яксь люди. От тльки простежити за ними до кнця не вдалося... В урочище просто так не зайдеш!

– Псля слв Анчути про незнайомцв, ззнаюсь тоб, я тебе за такого й прийняв. Так що вибачай, коли образив!

Насправд, це була не щира заява. Хоча я доброзичливо посмхався, проте все ж брехав Матвю. Черв'ячок, який гриз свдомсть, дос не мг вгамуватися.

– Та нчого!
– вдмахнувся Шрам.
– Бува... Ми, канйц, завжди один

з одним порозуммось...

– Слухай, друже, а що там кажуть про вовкв? Мовляв, тих розвелося на пдступах до Берестянки - тьма тьмуща! Чи так?

– О, таке! Сам бачив чималу зграю, та й таких здоровезних вовкв, що хай Сарн милу!

– Може це справа рук лсовикв? Як з тими клщами, що зараз облпили Схдну вирубку, га?

– Знаш, сам про те думав! А ось у мене пару мсяцв тому була сутичка з лсовиками... Хоча, як сутичка? Скорш посварилися трохи, бо я, бач, без хнього нхазового дозволу ходив по урочищу! Тод одна з тих лярв прямо заявила, буцмто ми, люди, ще пошкодумо, що в хнй лс сунулися. Отже, може це вони творять усляк злодйства! Чаклують, хай м грець!

– Оттаке!
– продовжував я грати свого хлопця.
– Слухай, тод вважаю, що м хтось допомага? От дивн люди, котрих ти бачив в урочищ... Знати б, хто вони так.

– Ззнаюсь, що гадки не маю. Скльки тут знаходжусь, дос не можу визначитись з цим... Взагал, тут би побльше людей треба, а вд нашого приказу окрм прочуханв - анчого доброго не надходить. Кажу ж м, давайте загн солдатв... а лпше - роту... такий лад наведемо - замилушся! А у вдповдь лише - спостергай, не вилазь... таке нше! Жодно людини на допомогу, наче м там все одно... До реч, як почув, що ти з приказу, думав нарешт прислали помчника... А тебе, виходить, кинули мене переврити, так?

– Можливо, - я зробив вигляд, наче зняковв.
– Кажу ж, що навть не знав про тво снування.

Якщо чесно, то цей Шрам мен не подобався. Не люблю таких, хто настльки вороже та неприязно сприйма нших стот, нш народност. Н, звичайно бажання бути обережним з чужинцями не варто засуджувати, бо це свого роду захисний механзм. Але крайност, котр призводять до появи люто ненавист спрямовано на знищення або приниження того, хто не схожий на тебе, вказують на якусь душевну хворобу. оцей Шрам, вочевидь, вже встиг нею заразитися.

– куди ти зараз?
– спитав Матвй у мене, наче у старого друга.

– Говорили, що в Заозер' якийсь медовар, - почав я здалеку. Треба було уникати прямих натякв, нехай лпше цей Матвй мен пдкаже, куди бгти.

– Так, там такий... Богдан Лютиков... Добра людина! Кажуть, з ветеранв. На Святй Земл з мперцями бився.

– Вн також доповда про "дивних людей" в лс.

– Ну, чесно скажу, що Заозер'я - не моя парафя... От що, друже, (вн сказав "друже", а це явний прогрес в наших вдношеннях), тоб треба у Сот Смердючки запитати. Вн також там мешка.

– Це хто? Водяник?

– Та н! Рибалка з гберлнгв... У нього човен, якщо вже хтось з незнайомцв намагався попасти в урочище через озеро, мнуючи чуж оч, то вони могли скористатися послугами Сот.

– де ж знайти цього перевзника?

– Версти десь чотири, як йти вд селища водяникв на пвдень. Десь там шукати.

– Добре... схожу та й поговорю з ним. А ти, Матвю, куди рушиш?

– У скит, бо треба запаси поповнити.

Це не було схоже на правду. Торба, яка лежала в трав, була вщент чимось набита. Але я лише посмхнувся та побажав удач.