Частина друга

Меньшов Олександр

Паладин зробив таку пику, буцмто почув якусь найдурншу дурницю. А я раптом подумав от що: звичайно, такий баласт, як Стояна, яка шука трави, нам н до потреби - буде заримувати нас, та й це зайв вуха. Але чисто по-людськи зрозумти ситуацю було можна. От уяви, - казав я соб, - якби ти, наприклад, теж тяжко захворв, чи знайшовся б хтось такий, котрий кинувся б готувати бальзами чи настоянки? Чи вдправився б вн на пошуки трав чи коренв, не потребуючи за те оплати? А якась мордяка, на кшталт мене, раптом заявила, що такий помчник заважа займатися справжнм длом.

Хоча,

треба соб в тому ззнатися, вс ц пояснення, якими я обклав себе стосовно Стояни - лише оболонка... Якщо бути чесним, то насправд справа в Бернар... Тобто, в мой образ на нього. Не очкував отримати вдмову вд паладина. Вважав що вн все ж рушить з мною... розраховував на його поради... та й на пдтримку... А тепер прийдеться все ж спиратися тльки на себе!

– Добре!
– кинув я двчин, застрибуючи в сдло.
– У нас тут ще один кнь . Коли сама бажаш, то похали.

Стояна хитнула головою та вдйшла до друда. Вони удвох деякий час розмовляли, вочевидь оговорюючи подальш кроки. Повернувшись до нас, двчина довол хвацько заскочила на жеребця. Той злякано захропв, побачивши як з-за кущв наближаться Лада. Стояна тут же нахилилася щось зашепотла на вухо коню. Той миттво випростувався та припинив хропти. Рись присла та втупилася в двчину немиготливим поглядом.

Мен здалося, що мж ними двома проходила незрима бесда. Лсова кшка сердито замахала хвостом, а потм демонстративно прилягла, буцмто не збиралась бльше нкуди не йти. Стояна потупила погляд, наче тльки-но оправилася вд непримно розмови.

Ми розпрощалися з Бернаром рушили в дорогу. Дощик посилився. Лише коли стежка завела пд густ крони дерев, стало тихше.

До Блого озера, судячи з мальовано мапи, яку демонстрував посильний Розшукового приказу, було десь пвдня, якщо хати верхи. Селище водяникв розташувалося на пвденному берез водойми, поруч з болотом, яке, здаться, називали Мороком.

Чому озеро було "блим", сказати було важко. Як я зрозумв, з вдтнком води це не було пов'язано. Хтось розповдав, наче так цю водойму називали сам водяники, а вже вд них ця назва перекочувала, як калька, до канйцв. Саме озеро було утворено Вертишем - рчкою, яка тягнулась крзь розломи та пороги в мереж пвденних гр з само Свр.

На захдному берез водойми розкинувся величезний дрмучий лс, який тягнувся аж до меж мж сушею та астральним морем. В тй частин алоду по давнй домовленост з людьми мешкали невеличк дик племена лсовикв. Канйц ж панували на схдному берез, в Заозер', та Пвнчнй Берестянц, яка пдпирала озеро на пвдн.

Ми минули клька хуторв, прохали пару поселень лише к вечору дсталися заболочено луки, яка була початком Мороку. Стояна тут же вдпросилася, пославшись на вдале мсце для збору, рушила до кущв у пошуках свох трав. А ми з Першосвтом об'хали якесь маленьке озерце та попрямували дал.

Йти безпосередньо крзь болото було нерозумно, та й небезпечно. Ми прямували по тонкий стежц вздовж березняку, огинаючи драговину, з яко голосно квакали жаби. Над головами тучами носилися комари та якась зелена мошка. Вона противно дзижчала над вухом та настирно лзла в рот, ледь ти його вдкривав.

Десь

за пвгодини ми натрапили на першого водяника, який копирсався в однй з заплав. Вн старанно вошкався в болотц, щось витягуючи свом довгим багром.

– Доброго вечора, шановний!
– голосно промовив я, чим, здаться, перелякав цю стоту.

Водяник рзко обернувся втупився на нас своми лупатими очима.

Що не кажи, але вн дйсно був потворного вигляду. Уявть якусь дивну помсь величезно риби (правда чомусь з трьома очима, один з яких прямо посередин лоба) з не менш величезною жабою, котра стоть на двох кривих тонких лапах. Шкра у ц стоти була схожою до мерця ­ - якась синювато-зеленувато-сро-бла в крапинку. А на пиц на вс боки стирчали чи то яксь гребнц, чи то голки... чи бозна що!

Тьху ти! Мене аж затпало!

– Хай мене громом вдарить!
– здаться, Першосвта ця стота також вразила. Хлопець тихо вилаявся та потм додав: - Та вн блдий, що срака. Й такий же страшний...

– Вечр добрий! ­- повторив я.

Водяник видав дивний звук та стиснув свй багор.

– Срань ти, нхазова!
– тихо бурмотв Першосвт, осняючи себе святим знаменням.
– Чого тльки в Сарнаут не знайдеш!

– Та тихо ти!
– цикнув я на напарника.
– Поводься чемно.

Водяник тупався на мсц, продовжуючи нас роздивлятися. Його нарости, схож на плавники, нервово заспалися збоку-вбк.

– Який сморд!
– не витримав Першосвт, закриваючи пальцями нс.

Дйсно, смердло так, буцмто зпсувалося сто риб разом.

Водяник нчого не вдповв. Лише довго шамкав величезним ротом, немов не мг няк надихатися.

– Як знайти Анчуту?
– голосно спитав я.

Смердюча стота знову затупала на мсц, здимаючи з дна купу гною. В повтр розлився характерний запах протухлих курячих яць. Водяник нахилив голову набк безмовно зашамкав своми широчезними пухкими риб'ячими губами.

– От, псяче хутро! До селища далеко?
– роздратовано кинув я.

Цього разу водяник зреагував бльш адекватно та вказав свою сухою кстлявою рукою кудись праворуч.

Ледь ми вд'хали, як Першосвт з часткою зневаги промовив:

– Я вважав, що розповд про них дещо перебльшен... Але ж ц стоти дйсно двох слв злпити не можуть. Та й виглядають, наче...

– Та припини ти!
– гаркнув я.
– Ми вс так, якими нас створив Сарн! От уяви, яким той водяник бачить тебе... що розповсть свом товаришам.

Першосвт раптом по-дитяч розреготався, очевидно уявивши цю картину.

– Ти тльки-но скаржився на ельфв, - нагадав я хлопцю, - що вони приндяться, дивляться на нас з зневагою. А сам починаш судити про нших так само...

– Але ж погодься, що цей водяник виглядав моторошно. Ну?.. До реч, я тепер розумю, чому Розшуковий приказ сам сюди не рушив, а послав нас.

– Чому?

– Бо вд водяникв смердить зпсованою рибою та тухлими яйцями. А столичним хлопцям таке нюхати, м'яко кажучи, не з руки!
– парубок знову розреготався.

Я припинив цю розмову. Вдмахнувся вд Першосвта та одночасно вд настирливо мошки.