Частина друга

Меньшов Олександр

Дощ нарешт припинився, але небо все ще було затягнуте срими хмарами. Повтря стало бльш прохолодним. З рота навть почав вибиватися пар.

Ледь ми оминули пагорби, щльно поросл чахлими берзками, як нам вдкрився берег озера, а з ним поселення водяникв. Це було близько пвсотн хатинок, сплетених з гнучких глок. х можна було порвняти з величезними перевернутими днищем догори кошиками, в яких для зручност зробили дверн отвори. Одн будиночки стояли на самому берез, нш височли на вбитих палях над водою. Навколо було сушилося чимало сток,

тут там в'ялилася риба. Водяники займалися власними справами: одн з них все ще копирсалися у вод, нш сидли на берез, трет вешталися серед хатинок. У срому вечрньому свтл, хн худ фгури ще бльше були схож на тла воскреслих мерцв.

– Сарн мабуть був не в дус, коли творив оцих стот, - знову пожартував Першосвт.

Вн тут же отримав вд мене запотиличник.

Ми пд'хали ближче, я звернувся до найближчого з водяникв з питанням про Анчуту. Той теж довго вдивлявся в наш обличчя, а потм вдповв щось незрозумле. Прийшлось попросити повторити.

– Туда хад, - пробулькав водяник. ншого порвняння з його мовою я не знайшов.
– Он стоять возл запруди... в шлм...

Зрозумти, що говорить цей водяник було важкувато. Вся справа в поганй артикуляц та монотонност, через яку я не завжди вловлював початок та кнець слв. Все злипалося в одну купу: "Тудахадонстоятьвозлзапруди...вшлм..."

– Дякую, - кивнув я ми похали до одн з хатинок, поряд з якою виднвся дивакуватого вигляду водяник. Його шолом, судячи з усього, був також майстерно сплетений з тих же гнучких вербових глок, та нагадував пташине гнздо, натягнуте на потворну мактру та прикрашене риб'ячими головами.

Побачивши вершникв, вождь вийшов з води та оперся на свй довжелезний тризуб.

– Добрий вечр!
– привтався я, при тому хвацько зскакуючи з коня. За цлий день в сдл вже почала зудти дупа.
– Ви Анчута?

Водяник мовчав. Вн втупився в мене своми трьома лупатими очима. Мж ншим, трет око, що стирчало на його лоб, буцмто надутий пузир, здавалося, жило власним життям. Воно дивилось то вгору, то на мене, то на Першосвта... а то раптом починало скажено обертатися. це вдволкало увагу. Та мало того - трохи дратувало.

– Добрий вам вчр, путнк, - нарешт промовив вождь. Його мова була бльш зрозумлою, нж у попереднього водяника. Але все ж вд булькання вн не позбувся.
– Ви т, про каво я думаю?

– Можливо, - кивнув я, передаючи поводи Першосвту.
– Нас вдправив Жуга сав.

– почму ти тут?

Я застиг, не розумючи сенсу цього питання. Здалось, наче вн звертався до когось ншого.

– Перепрошую... ви очевидно не дочули... Я вд Жуги сава. Це вн мене прислав, щоб...

– Нт!
– ршуче захитав головою Анчута. При тому його шолом-гнздо ледь не звалився на землю.
– Н по етому!.. Ти, - вождь тицьнув в мй бк свом тонким пальцем, - дйом за мной!

Вн, зсутулившись, поплентався до одн з плетених хатин. Я подав знак Першосвту залишатися з конями, а сам рушив слдом.

Пднявшись по сходах,

ми опинилися в будиночку. Пд мою вагою все тоскно затрщало я вже почав подумувати, що глки ось-ось трснуть ми звалимось на псок.

Анчута присв навпочпки бля стни та вказав пальцем теж саме зробити й мен. Ледь я опустився, вн почав невдоволено скаржитися:

– Долга же тот Жуга отвчал на мою просьбу.

– У нього повно справ, - спробував виправдати я сава.

– Ну да... понмаю... Однако ви так впустую тратт врмя...

– Тобто, ми зволкамо?

– Ддда... звалкайат... Нада ж понмать, што всйо большо рождаца с малова. Потом вам тяжл догнать врага...

– Перемогти ворога?

– Ддда... прмагт... Я давно просл Жугу прглядивать за лсовкам...

– А що з ними не так?

Анчута нахилився вперед та заговорив вже бльш тихо, але разом з тим менш зрозумло:

– ...н будт скри, н будт пламн... с малова начнаца большо... Я говорю про лсовков... всгда говорл раньш... Однако вот пршло врмя, ви, люд, начнате пожнать плоди свой... свой бз... бз... бз-пч-нос-т, - ледь вимов останн слово вождь.
– Отвть, зачм ти пршйол?

– Ну так ти ж нас кликав, - вдповв водянику. Вкотре Анчута зада мен теж саме питання, а я все не можу второпати його сенсу.

– Ето ддда... Но пршйол мно ти. А пачму?

– Мен наказали... Мабуть, виршили, що я гдний того, аби вдправитися до вас.

Анчута пдняв свою сухорляву руку та приклав до чола. Врнше, торкнувся свого третього ока.

– Я вжу любова насквозь!
– заявив вождь.
– сть так, кто плтйот сет. сть так, кто м ловт. А сть т, кто в нх попадаца!.. Ви сщтат нас дкарям... Н спорься, ето так... А раз ми дкар, то нчво слушать наш прдупрждня, поскольку он н стоят утнова яйца!

– Я не з таких, накше б не прихав.

Чесно скажу, це брехня. Але мен було потрбно перетягнути Анчуту до себе. Продемонструвати йому поважне вдношення з боку "молодших братв", тобто нас, людей. Що-що, а лестощ недооцнювати не варто.

– Лсовк уж давно подбвают нас на то, штоб ми отказалсь виполнять условя договора с людьми...

– яким чином? Воювати з нами?

Анчута заперечливо замотав головою.

– Я слишал, на лсних вирубках люд стал сльно хворать, - промовив вн.
– Очнь сльно.

– Так, лсорубв укусили клщ, звдси й хвороби.

– Угууу... угу... А знат Жуга, што в Заозйор' появлсь как-то нзнакомци? Што он шастают возл озра... возл главнова тракта в Блий край.

– Куди?
– недочув я.

– Ссс... ссс...

– Сврю? Блий край, це Свря?

– Ддда... Он якшаюца с лсовкам!

– Слухайте, шановний, - раптом мене осяяло, - а чи ви не хочете сказати, наче клщ - це справа рук лсовикв?

– Кто знат... Вот говорять, клщй много в Ссс... в Блом кра... в тамошнх лсах. Можт х кто оттуда првйоз?

– А що за незнайомц бля тракту валандаються? Люди чи нш народност?