Частина друга
Шрифт:
Я погладив морду коня, поглядаючи при тому на тла пд навсом.
– Серед лсорубв шириться чутка, буцмто в появ тако велико клькост клщв повинна мперя, - повдомив я ельфа.
– Завжди ми в чомусь шукамо руку якихось ворогв, - роздратовано вдповв той.
– А найчастше причиною проблем виявлямось ми ж сам. Все через власну безграмотнсть, яка й призводить по помилок...
– в чому ти бачиш нашу, людську, провину? Конкретно в цьому випадку?
– я кивнув на нерухом тла лсорубв.
– В чому? Як би це зараз дивно не прозвучало, але я погоджусь з Пименовим... з друдом... Ми прийшли в цей свт...
– Овва! Так ти вважаш, що це, так би мовити, кара?
– ощирився я.
– За вирублен дерева? Ти хоч сам в це вриш?
Паладин нчого не вдповв, тим самим пдтвердивши мо припущення.
Першосвт, який робив вигляд буцмто йому не цкава наша розмова, сидв на кон та дивився кудись вбк. Я прослдв його погляд та лише побачив метелика, який пурхав над квтами. Невеличкого жовтого метелика.
– Слухай, Боре, - довол голосно промовив хлопець, не вдводивши очей з галявини. Вн начебто вдчув мою увагу.
– Я от що раптом подумав. Оця лтаюча стота... метелик... Чи зна вн про наше снування?
– Тобто?
– Ну от уяви соб, наче ти - це вн... Або якийсь жук... мураха...
– що?
– Чи знаш тод про снування людей? Знаш чим вони живуть, що роблять?.. Або чув ти про астральне море, яке пожира землю... цей острв?
Я здивовано поглянув на хлопця. На якусь мить здалося, наче вн мене пддражню. Але хлопець був цлком серйозний.
– Н, - раптом захитав вн головою, - для тебе... для метелика цей острв взагал увесь свт! Як для нас Сарнаут... колишнй Сарнаут... А поза ним - нчого нема. Просто нема!
– Я про це не думав, - вдмахнувся вд Першосвта. Щось в мене зараз не той настрй, обговорювати подбне.
– А я навпаки... постйно думаю... Ми от б'мося з хадаганцями... з мперю... А мурахам на те начхати! м на все начхати!.. Ми ж нколи х не помчамо. Ловимо, топчемо, гонимо... А ось якась маленька комашка вкусить за палець ти вже лежиш бездиханним... вся ця герочна боротьба за облаштування цього свту за власними правилами летить шкереберть! Знате, а ц комахи навть не розумють, що снують завдяки Великому магу, котрий трима острв... ряту його вд страшного астрала...
– Що ти хочеш сказати?
– спитав я.
– Не знаю... просто мркую... Ранше мен здавалось, наче ми для них на кшталт богв... незрозумлих богв, - випростався Першосвт. Вн чомусь подивився кудись вгору. - А ось зараз... зараз...
вн знизав плечима.
– Скорш, тво метелики дйсно нас не помчають, - заявив я, намагаючись припинити цю безглузду розмову.
– Живуть власним життям... на тому все!
– От щасливц! Хотв би я так...
– Йди тод до водяникв, - пдключився до розмови паладин.
– Вони також не розумють завдяки кому все ще снують. Ц стоти навть не врять в силу Великого мага... а на астральне море кажуть, що воно залишаться на мсц, тому що так було завжди. нчого воно, мовляв, не пожира! Ось так мркують ц "щасливц".
– А звдки ти знаш?
– спитав Першосвт.
– Звдки? Та що взагал можуть думати дикуни? хн уявлення примтивн, як у комах...
Паладин нахмурився, крила за його спиною почали битися якось нервово.
– От ти знаш, як водяники уявляють вас, людей?
– спитав Бернар.
–
– Молодший над старшим?
– перепитав Першосвт.
– Так, тоб не почулося. Ви - молодш сини, як походять вд бобрв, котрим творець дозволив лише торгувати та видобувати залзо, мж ншим - для потреб водяникв, - паладин розтягнувся в хиднй посмшц.
– А справжню справу - риболовлю - вдав найстаршим, як найгдншим... Це плем'я по-свому намагаться пояснити, чому вони, як найкращ та улюблен дти свого бога, опинилися у вдноснй залежност вд канйцв. З х оповдань виходить, наче це свого роду переврка на мцнсть. Опускатися до рвня людини м... па ком ль фо! Тобто, не вдповда хнм правилам хорошого тону...
– Дурня якась!
– заключив Першосвт, чомусь кидаючи на мене здивований погляд. А може шукав пдтримки.
– До реч, в стар часи ви, люди, мркували приблизно так само, - продовжував Бернар.
– А ви, ельфи, нам, типу, все об'яснили? Так? - нахмурився парубок.
– От кнчай ти, Бернару, приндитись... Можливо в давн часи ельфйський народ був бльш розвинутий, бльш... Як там? Ци... цивло...
– Цивлзований, - пдказав паладин, при тому крадькома посмхаючись.
– Ось-ось! Але зараз ви нчим не вдрзнятесь вд нас... вд "бобрв", бо втратили першсть... як оц тво водяники... можливо через власну гординю! Дивиться, не опиниться на хньому рвн!
Поки теревенили, не помтили як з'явилась Стояна разом з свою супутницею - риссю. Вона, мовчки, пдйшла до Пименова, простягнула йому невеликий мшечок. А потм, помтивши нас, рушила назустрч.
Кон, почувши наближення рис, невдоволено забрикалися. Я схопив свого рисака за морду та ледь заспоков.
Двчина побачивши нервування тварин, жестом наказала свой кшц вдйти назад. Лада сердито труснула хвостом, але все ж послухалася свою хазяйку. Стояна поглянула на нас, спробувала посмхнутися та псля наближення, невимушено привталася.
– Ти тут в справах?
– нахилився Першосвт. Вн також спробував посмхнутися, але вийшло якось дурнувато.
– Да вось, сустрела Благолюба... То да сйо, цяпр йаму трох дапамагаю на лсапльн...
Двчина вдповдала якось напружено, очевидно не квапилась бути вдвертою.
– А ви тут па якх причинах?
– запитала вона, кидаючи кос погляди назад на Пименова, котрий нахилився над казаном.
Першосвт, той ще балакун, ледь не почав розповдати про наш плани. Вн встиг сказати про Бле озеро, а потм наштовхнувся на мй погляд та закусив язика.
– Куди?
– Стояна тут же зацкавилася.
– Да возра?
– Тоб щось треба?
– запитав я.
Двчина щось забубонла про листя дуба, як вона вже принесла, потм про звробй... здаться про глд, руту... Стояна нахмурила свй лобик, дивлячись кудись вбк, а потм пробурмотла про кропиву та чись корння...
– Йани павнни расц ув азйор ручайов, - вже бльш зрозумло додала вона.
– Нам то треба для зйолк.
– Я чесно скажу, в рослинах не тямлю...
– А магу я з вам з'здзць? Нам лк няк н удаца пригатаваць.
– Тут Стояна глянула вбк Бернара та, наче вибачаючись, додала: - Ляченн Святлом, безумоувна, можа дапамагчи, ал ми врим больш слам природи.