Частина друга

Меньшов Олександр

– Чому це?

– Бо ти мен подобашся, - спробував посмхнутися голова приказу. Але замсть того його обличчя перекосило, буцмто вн побачив щось непримне.
– Так от, як тльки Сарн надлив нас розумом, дав можливсть розмрковувати над буттям, то ми вс раптом усвдомили власну винятковсть. Це стало тим мрилом, яке роздлило лвих чи правих, високих чи низьких, красивих або жахливих... Само-ден-тиф-ка-ця!
– майже по складах проговорив Жуга.

Мен так кортло спитати: "Що"? Оц його зарозумл слвця нод били куди мцнше, нж кулаки. Невже не

можна говорити бльш простими фразами?

– Вс цивлзац, чи то джунська, наша, або ельфйська, навть людей племен Зем... вс вони боролися за власне снування, мало того - за власне розумння цього свту! Як тльки самодентифкувались, як тльки зрозумли, що мають особливост, винятковост та несхожост з ншими, так почалися "вйни"... боротьба за те, що б цей свт був саме таким, яким ми хочемо його бачити... От ми казали про тварин, птахв... комах... А уяви, наче метелик раптом надбав розум! Мало того, побачив, що узор, колр та розмр його крил вдрзняться вд всього цього у ншого метелика. вн скаже: "Овва! Та я не такий! Я кращий"! дти цього метелика будуть вважати так само... Прийде час вони, наприклад, раптом заявлять, що належать до обраного Дома жовтокрилих! А Дм червонопузих викине сво курбети! Ось так!

Зовн почулися яксь звуки. Здаться, то мська стража обходила вулиц.

– Гаразд, вистачить на сьогодн одкровень!
– вдмахнувся Жуга.
– Йди, Боре, ти вльний. Коли настане час до тебе прийдуть та скажуть: "Рука допомоги". Будь люб'язний - не вдмовляйся, - сав хотв посмхнутися, але вдруге його обличчя перекосило.
– Тримай оцей папрець. Покажеш його вартовим бля ворт, щоб випустили тебе з Новограду. Та взагал, з цим папрцем можна спокйно йти мимо мських стражникв... х зараз на вулицях багато ходить, бо часи настали неспокйн. Можуть затримати... Тод просидиш до ранку в холоднй.

Я забрав сувйку з печаткою, пдввся та вийшов геть. За дверима стояли тро осб. Один з них взявся мене провести, але я невдоволено вдмовився та рушив назовн. Вийшов на крильце, зупинився та втягнув прохолодне нчне повтря.

Цкаво, що стало чинником мо згоди... Адже я все ж погодився працювати у сава, хоча прямо того не заявив... Так ось, що ж було чинником? Невже я пддався його вмовлянням? Чи справа в Баришевй? Вона щось наговорила... я вухами похляпав... ось вам мате!

Як все заплуталось... як все закрутилось... Але на що тепер скаржитися. Залз в цю справу, тож не гоже тепер ховатися.

У мст було тихо. Самотн лхтар, навколо яких кружляли нчн метелики, ледь висвтлювали закутки Торгового Ряду. Десь за годину я нарешт дстався трактиру Корчаково. Не дивлячись на пзнй час, тут дос гуляли яксь хлопц. Я озирнувся та стомлено поплентався нагору.

– А я вже подумала, - раптом почулося за спиною, - що ви зовсм не прийдете.

Це була хазяйка трактиру. Вона витерла руки й рушила за мною слдом.

– Знову приходили та цкавилися вашою персоною, - додала жночка.

– хто? Розшуковий приказ?

– Та вже яксь бандити заходили... ельфи...

–

Отже, я сьогодн користуюся великим попитом. що ж ви м казали?

– Нчого цкавого...

– Зрозумло...

– А що у вас з обличчям? ­- здивувалась Зая, дивлячись на подряпини та снц.

– Познайомився з мсцевими кравидами... Все в порядку. Скажть, а що мй товариш?

– Та спить.

– Не буянив?

– У мене не забалуш, - посмхнулася Зая, порвнявшись з мною.
– Ходмо, покажу де розташуватися на нчлг.

– Так я ж це... на пдлоз в кмнатц приляжу...

– Та киньте ви це, Ратмире!
– плеснула руками Корчакова.

– Насправд я Бор.

Зая завмерла та якось дивно подивилась на мене. Ми зйшлись поглядами. Мен здалось, наче Корчакова щось шукала в мох очах. обличчя злегка округлилося вд стримувано посмшки, вд чого на щоках з'явилися мил ямочки.

– Отже, ви Бор, - тихо промовила вона.

Ми стояли близько один вд одного. Я вдчув примний запах, що виходив вд не.

– Ну що, йдемо?
– спитала вона не очкуючи вдповд рушила першою.

Що не кажи, а фгура у не ще та, - промайнуло в голов. тльки-но я це зрозумв, як вдчув, легке збудження. Тонк зап'ястя рук... округл плеч... вузька таля, що круто переходила в стегна... Сорочка та довга спдниця багато чого ще приховували, а ось моя уява подомальовувала За стльки услякого, що я навть на мить зупинився.

Ми пройшли по невеликому коридорчику зупинилися бля дубово рзьблено двер.

– Прошу, - Зая рзко штовхнула стулки й пропустила мене вперед.

– Це чия така гарна свтлиця?
– пробурмотв я, оглядаючи затишну широку кмнату, освтлювану рядом масляних лампадок, що висли вздовж стн. Тут густо пахло якимись травами та прянощами.

– Моя, - з часткою зняковлост промовила Корчакова.

– О, Тенсесу! Н, я не можу... Та ви що!
– було розвернувся, щоб вийти, але замсть того врзався в хазяйку трактиру.

Вона тихо зойкнула, схопилася за мене, щоб не впасти... Ми виявилися дуже близько один вд одного... дуже...

– У вас, Боре, красив оч, - тихо-тихо сказала Зая.

А я, наче хлопчисько, втупився в пухкеньк червон губки... Погляд ковзнув трохи нижче, вд чого обличчя жнки вкрилося червоними плямами... Запах, що парив вд не, дурманив мою свдомсть до одурння...

Я вдпустив себе... зняв контроль... Лвою рукою схопив жнку за талю, а правою - за шию... Вийшло якось грубо, проте спротиву не було... Я притягнув до себе Корчакову, упиваючись губами в волог уста. Зая знову не противилася. Вона лише тихо-тихо охнула вдповла на поцлунок...

Вн був гарячим, вд чого по мому тлу пробгло примне тремтння... розум застелила якась пелена, мен схотлося ще сильнше притиснути Корчакову до себе.

Стало вдразу якось важко дихати. Вже не гаючи часу на церемон, я потягнув Заю за собою. Лва рука майже сама проповзла й пд сорочку, намацуючи нжн груди. Напружений сосок стирчав, нби капелюшок недобитого цвяха...