Частина друга

Меньшов Олександр

– Ну... е-е-е... мало хто зна, що там дйсно коться...

– А в приказах що ж? Мовчать? Нчого не кажуть?

Глашатай знизав плечима. Я бачив, що вн хоче втекти вд мене, бо вочевидь тема розмови не дуже примна.

– Ти це... йди-но, - махнув рукою мй спвбесдник.
– А то вже темн.

Сказав, сам жваво рушив на протилежний бк вулиц, а вже звдти попрямував до головно площ. Я озирнувся, вдмтив, що вже дйсно почина сутенти, тому поквапився дстатися Ратного двору. Десь за чверть години дйшов до невеликих арочних ворт, бля яких несли

службу четверо солдат.

– Куда прьош, бстолоч?
– один з них став у мене на дороз.

– Стй-но, друже!
– припдняв я руки, демонструючи миролюбнсть.
– Я тльки дещо дзнатися.

– Чво тб?
– горланив вояка.
– Трактр? Так он слва, за углом...

– Та до чого той трактир? Скажть, хлопц, з ким можна з начальства поговорити з приводу вступу до...

Охоронники розреготались, так не дав мен закнчити фразу. Мабуть, все ж я дйсно виглядаю дурнувато, тим паче бля цього мсця.

– Провалвай!
– зло кинув другий охоронець.
– У тбя днг н хватт сюда попасть! Тут н всм дворянам по карману...

– скльки ж воно кошту?

– Дорого!.. Слушай, а ти шо ж, в начальсвующ люд ршл подаца?
– насмшкувато спитав перший чолов'яга.
– Прдставляю ету картну: голожопий засранц командут полком!

знову регочуть, аж за животи хапаються.

Боре, чим ти взагал думав, коли перся сюди? От навна душа!.. Та н, скорш дурень безмозкий!

– Так ви когось покличете?
– сердито спитав я. Рука потяглась до пояса, але зупинилась, ледь пригадав, що ходжу без збро.

– д, мл чловк!
– промовив третй охоронець, подивившись на мою застиглу руку.
– д от грха...

Сперечатися нариватися я не став. Зрештою так нчого не виршити... Треба накше... Як само, поки не знаю... але придумаю...

Я розвернувся та пшов було назад, але раптом зрозумв, що зголоднв. Тому рушив за рг, аби повечеряти в трактир.

Ото, скажу вам, мсце! На вдмну вд закладу Корчаково, тсне та ще й душне. Вконця, що в казематах. Народу, правда, побльше, але у всх так пдозрл пики, що тльки й приглядай за гаманцем. Двки, як обслуговували вдвдувачв, були бльш "виразн". Я б додав - аж занадто "виразн". Це вдчувалося не тльки в поведнц та мов, але й в одяз.

Мен раптом спало на думку: чи не тут Першосвт випивав? Якщо так, то не дивно бачити наслдки подбного його "вдпочинку". З таких мсць можна не тльки без штанв вибратися.

Хоч у трактир, як то кажуть, яблуку нде було впасти, я все-таки примудрився знайти невеличке мстечко бля сходв. Обережно опустив свй зад на криву лаву, слухаючи як вона жалбно заскрипла. Тут було темнувато, навть не дивлячись, що на стн горла свчечка... Стл був якийсь липкий, наче на нього пролили мед. А ще трошки смердло чимось кислим.

– Чо подать?
– нахилилась до мене одна з гарячих рум'янощоких двчат. дебел цицьки ледь не вивалювалися з-пд вирзу на платт.

– Ковбаси... смажено.., - я втупився в жноч принади.
– Пива...

Двчина оглянула мене свом вишколеним очком, оцнюючи

ступнь платоспроможност, шмигнула геть. Я тим часом оглядвся та помтив в дальньому куточку знайоме обличчя. Там сидв мй старий знайомий - рудий молодий десятник, який збирався у нас з Першосвтом реквзувати оленя, якому я потм розбив нс. На ньому вже красувалась гльдйська накидка.

"От встигають же деяк!
– грко посмхнувся я сам соб.
– пару днв не минуло"!

– Я кажу, - почувся голосний бас якогось чоловка, що сидв за сусднм столом, - що мен поставляти, коли солдати навть до Горшка не дсталися?

Товариш цього червонопикого базки зробив знак говорити тихше, але той все одно продовжував казати довол голосно:

– Та ну! Завтра про те весь Новоград гудти буде!.. Як то кажуть, ховай, чи не ховай погане, а воно ж таки гляне!.. Отже я йому одне кажу, а вн на мене бичиться... горланить... Мовляв, начебто, термново перекидають з Свято Земл якийсь полк... буцмто завтра той вже буде стояти бля фортец! В одну мить! Ха-ха-ха! Ти таке чув?

Обидва чоловки розреготались.

– Каже мен, мовляв, давай, щоб на той час там уже були обози з харчами!
– скаржився червонопикий.
– А сам руку тягне...

– Чого? Щось треба?
– спитав нший чолов'яга.

– Тю! Ну ти даш! Чого хоче, чого хоче... Хабара!
– гаркнув цей мужичок. Було помтно, що вн вже добряче напдпитку.

Червонопикий продовжував невиразно обурюватися, клянучи якогось столичного чинушу, та чомусь поминаючи недобрим словом то якихось лсовикв, то водяникв. Мовляв приндяться та чинять перешкоди, тому приходиться з гберлнгами зв'язуватись. Та ще через канцелярю усе проводити.

– От дурн!
– захитав головою другий.
– Невже т гберлнги не розумють сво вигоди?

– Та де! Вперлися рогами... н в яку! Приходиться угоду оформляти... а ти ж знаш, як в приказах... тльки зав'яжись з ними.

Чолов'яга скрушно замотав головою та потягнувся до свого кухля.

Я ж раптом вдчув бль... саме в тому мсц, куди тицяла Баришева.

Стрла в груди... Ну нсентниця! Взагал, та вся розмова з жнкою суцльна маячня. Казна-що напатякала, а я вуха розвсив... От хба ми дйсно можемо передбачати сво майбутн? Хба можемо вибирати напрям власного шляху? А як же обставини? Як же воля богв?

Н, я взагал врю в удачу... Як без не? Проте вона не така часта гостя в мому житт... вважати неусвдомленим почуттям передбачуваност майбутнього... таким соб пдкажчиком напряму мого руху... Та ну! Ти хоч сам, Боре, не верзи казна-що!

– Та чи де бачене таке?
– знову почувся голос обуреного постачальника харчу. Вн почав занадто рзко розмахувати рукою.
– Дерти цлу "новоградку"! Там т риби - з мишачу бдницю! А прикажчики аж пдстрибують... страх, як м грошикв хочеться...

– Так скоро мито за торг пдвищать!
– пдтакнув його товариш.
– й-богу! Сам вчора чув, мовляв, в казн недобори за недоборами. От пдвищать мито, клянусь Тенсесом!