Частина друга

Меньшов Олександр

– Мова йде про засоби... Оц "особлив доручення" мають дурний запах... до реч, якщо ми вже так вдверто почали, от скажи а ти сам не бошся того, що на тебе може очкувати в чистилищ? Чи повернуть назад, в Сарнаут, як примушу нас врити Церков, чи н?.. Серед народу ходять чутки, наче такий острв, куди вдправляються скри тих, кому не дають наступного переродження. Чи не буде так, що Тенсес на свому суд тебе вдправить туди, а мене навпаки - поверне, бо я, бач, свого роду нструмент у твох руках. Наказали - зробив. Пдневльна

людина...

– Ох-ох-ох... так вже пдневльна... Та тоб, Боре, тльки проповдувати! Якщо чесно, то будь такий острв насправд, я б вважав за краще вдправитися на нього, нж перебувати тут. Чи ти також навно вважаш, буцмто я тут молоко з медом попиваю, пузо надаю? Наша справа дурно пахне - тут я погоджуюсь... Але вона конче необхдна. Конче!

– Кому? Тому, хто сидить бля корита та виршу кому та скльки з нього дати?

– Отже ти мен доказуш, що не треба боротися за справедливсть в цьому свт?
– посмхнувся Жуга.
– Кажи чесно... ми тут сам...

– Чесно? Гаразд! Скажу, хвоста не заховаю... Ти кажеш справедливсть? Боротьба за не? Згодний, це потрбно... проте якими засобами? Я не хвора людина, якй подобаться махати мечем праворуч-лворуч, коли й щось не сподобалось. Все що зробив до цього... навть вбивство Сверських... не вважаю ан поганим, ан благим вчинком. Однак це було викликано через мо власн погляди... правила... через мою мораль... А ти пропонуш мен виконувати тво накази. Ззнайся, ти хочеш щоб я пшов та когось вбив?

Жуга раптом голосно розреготався:

– Ти мн нравшся! Опрдлйоно нравшся! сл б сразу согласлся... клянусь Тенсесом... я б тбя отправл в яму! А сйчас вжу, што н ошибся! Ти нужний чловк!

– Не розумю.

– Я н зову тбя для какх-то лхх дл... Мн мно нобходм чловк со свой моралью... свом установкам... правлам... Свом кодксом! Свом понманм справдлвост! Умющй мислть кртчск, а н тупо сполнять чь-то забаганки. Ти опрдлйоно подходш.

Я ще бльше заплутався. Або сав з мною гра, або... або...

– Так що скажеш?
– протягнув свою долонь голова приказу.

– Поясн, що я повинен робити...

– Шукати справедливсть!
– широко посмхнувся Жуга.

в цей момент я згадав Баришеву з "пророцтвами". Чи вважати, наче пропозиця голови Розшукового приказу тю "просьбою допомоги з боку канйцв", як вона казала? Якщо я погоджусь, то це нбито буде одним з крокв до розумння власного минулого. Так обцяла лизавета.

Слухай, Боре, ну не може це бути збгом! А взагал якось дивно!
– вд подбних думок мене аж кинуло в жар.

– Так я все ще чекаю на вдповдь, - поквапив сав.

– Можна подумати, що ти мен дав можливсть вибору, - пробубонв я, вдводячи оч.

– Хм! Теж врно пдмчено... Проте, буду вважати, що ти погодився.

– що дал?
– насупився я, протягуючи руку, щоб потиснути долонь сава.

Рукостискання виявилось свого роду

боротьбою. Десь с пвхвилини ми тримали один одного за долонь, намагаючись виявити слабину. Першим розтиснув пальц сав. Вн втомлено потер оч.

– Ну розмова у нас з тобою вийшла, - промовив голова приказу дивлячись у вузеньке вконце, за яким, судячи по тьмяному свту вуличного лхтаря, були вже сутнки.

– Так... дйсно... Слухай, а ти не бошся, що схибив з мною? Не було тако думки? Адже насправд ти не знаш яка я людина.

– Чи боюся?
– Жуга потер кнчик свого носа. видихнувши, вн знову почав просторкувати, перодично сиплячи ельфйськими слвцями.
– Ще й як! Проте за багато рокв свого життя я навчився бачити людей наскрзь. це не проста метафора. Через найдрбнш нюанси... детал, як звичайна людина вважатиме незначними, я можу скласти досить достоврний портрет... Ось ти, Боре, порожнх погроз не робиш. А будь-кого, хто хоч якось "зазхне" на твою "територю", ти розтерзаш умить. Не сперечайся... Це так . Не треба зараз робити таке обличчя, нби сказане мною неправда.

Я тут же спймав себе на тому, що дйсно скорчив кислу пику.

– Не сприймай це за осудження, - продовжував Жуга. Вн оперся на руки та втупився кудись вдалечнь. - Так чи накше, але ми вс боремося в цьому свт, намагаючись зробити так, щоб в ньому панував наш власний свтогляд... саме це робить нас з нас особистсть. Розумю, що ц фрази звучать занадто голосно, але така правда. А знаш, навть серед тварин... птахв... або риб трапляться щось подбне... Вони також борються... Чи можна навть сказати "воюють".

– Воюють?
– рончно хмикнув я. А сам подумав, що вже втомився вд подбно балаканини.

Мо хмикання Жуга сприйняв по-свому. Вн чомусь спохмурнв та певний час покусував нижню губу. Я вже було подумав, що чимось його засмутив.

– Та боротьба серед тварин, зазвичай, ма вигляд дурнуватих сутичок, - промовив вн згодом.
– До наших, людських, чи наприклад ельфйських висот м ого-го як далеко! Проте це не вдмня факту подбних...

– хн сутички, - перебив я сава, бо не бажав вислуховувати чергов "повчання", - це звичайне природне явище. робити з нього щось незвичайне - не варто.

– Згодний... в дечому згодний... "Природне явище", як ти його назвав, звичайно можна пояснити прозачними причинами. Але проблема вдносин мж нами... будь то люди, ельфи, орки чи гберлнги - це зовсм нша справа. Зовсм! нша!
– останн два слова Жуга промовив так, наче забивав цвяхи.

– Та що там ншого? Просто у нас рзн шкали вимрювання. У птахв чи тварин - одна мра, а у нас - на деклька порядкв вища. А так - теж саме!

– Н! От тут я з тобою зовсм не згоден!
– сав раптово захитав головою, наче глибокий старик, у якого трусння це вже вкове явище.
– Скажу тоб то, що ншим нколи не казав...