Архе

Дереш Любко

елементарно. Масони скрізь. От візьмімо...

На хвильку маестро віддається польоту мислі.

– Ну от. Бачиш?
– маестро показує пальцем на розкладну канапу, де вони лежали

останню годину.
– Перед вами - найгнітючіший, а потому найвдаліший проект

злих геніїв із КҐБ. А іменно - полка над ліжком. Точніше, над твоєю головою.

Спробуйте самі здогадатися, куди вони вели з цією поличкою. Кажде утро ти

просинаєшся і перше, що бачиш - опосрєдствоване

присутствіє органів у твоїй

кімнаті. Вони - це межа, вище якої підійматися означає боляче стукатися. А ше

врахуй усі ті фарфорові уточки, качечки, писаночки, пивні пляшечки, попільнички з попільцем і так далії, по лібрето. Кажде утро, старий. Кажде

утро.

– Кажде утро?

– Ка-а-а-ажде утро!

Маестро з абсолютно серйозним виразом киває. Кілька секунд він бореться з

бажанням порадити Коклюшеві сходити до лікаря і перевірити нирки - у нього, мовляв, дар від бабки - але вигадує щось набагато краще:

– До слова, хлоп'ята, ви б не відмовилися замутити зі мною одну пантомімку? У

мене єсть тут кілька інтересних ідей. Не буду скривати, це пов'язано з

«Неопублом».

При згадці про «Неопубл» брати Коклюші стихають, як малі діти.

234

– Главнетам - органічно рольку зіграти. Ну, ви пойняли, да? Ви риб'ята

талановиті. Вам це ні капельки тяжко не буде.

Да.

Маестро хвилю совається застеленою целофанами канапою. Він думає, яку б

цікаву штуку встругнути з Коклюшом-енурезником.

Маестро завмирає і розпливається в посмішці.

– Тобі, Олежик, у мене особливі побажання.

Олег втискається у канапу, пробуючи уникнути долі. Але маестро невблаганний.

Він посміхається.

– То ти погоджуєсся?

– А шо треба робити?

– Нє, спершу кажи, чи погоджуєсся. Кажи: хочеш померти героєм і попасти в мій

безсмертний «Неопубл»?

Олежик вагається: мабуть, і справді не знає, чи варто жити далі, коли вже

трапилась така нагода. Киває. Маестро муркоче до себе ласкаві й ніжні слова

любові.

– Отож, добродію глубокоуважаємий. Тобі судилося відправитись у тил врага.

Будеш работати під прикриттям. Себто під псеудом.

Очі Олежика ясніють:

– Під криптонімом!
– шепоче він. В очах спалахує вогонь.

– Да. Іменно так. Під криптонімом, якщо завгодно. От, почнемо прямо зараз.

Скажи: тобі нравиться ім'я «Антон»?

4І5

Маестро переводить свій зміїно-окулярний погляд на стіну цього барлогу і

спотикається об свіжий доробок антиодудів: збільшена до розмірів плаката

поштова марка. На марці зображені космічна станція «СОЮЗ Т-11» і двоє

космонавтів у шоломах. Маестро придивляється

і зауважує в руці одного

семилисник ґанджу. Маестро поправляє окуляри і з непідробним здивуванням

впізнає у космонавтах Сашка та Олега. Під маркою напис: 235

БРАТИ КАШЛЮКИ 365 ДІБ У КОСМОСІ

– А з тобою, Сашко, я б узагалі хотів зіграть у тандемі. Сашко кліпає. Треш-

брати нічого не розуміють, але

слухають із небувалою увагою.

– Головне: імпровізація. А там подивимось.

– Ну, маестро! Ну скажи, шо ти задумав? Шось епохальне, та? Ну хоч би

натякни!

Але маестро наче й забувається.

Він каже:

– Хлопці, а давайте краще на ваших гостей подивимося. Може, вони шось цікаве

нам підкажуть. Камо грядеши, так би мовити, і што дєлать, - маестро обводить

братів Коклюшів зміїним поглядом, і ті посміхаються зухвалості його мислі.

Несподівано - так несподівано, що брати Коклюші вмить переконуються у

демонічній природі маестра - до кімнати вервичкою входять троє заспаних, з

перекошеними тер-пугою обличчями омців.

– Здарова, рєбята!
– крізь спазм відрази до самого себе видавлює усмішку

перший. Від цього він проясняється світлом боротьби і видається Коклюшам

перемагаючим зло титаном.
– Дай пакурю!

Брати Коклюші все ще в прострації, чи, як модно тепер казати, зомлілі в

малімонах (або, для естетів високого стилю: нав'ючені в щтанах). Олег насипає

в бульбік дрібку трави.

З рук у руки вони передають бульбік перемагаючому зло омцеві. Той елеґантно

припалює собі запальничкою і затягується так глибоко, що здається - в

дитинстві йому вшили в грудну клітину вакуумний компресор. Омчанин передає

бульбік своєму товаришу, і той затягується не менш ретельно. Врешті баклажка

опиняється в руках мініатюрної дівчинки у перуці з вибіленими дредами.

236

– Катя, - видавлює вона, не розтуляючи вуст. Легені її повні диму, з грудей

рветься кашель, але Катя терпить до останнього.

Мовчанка. Катя видихає, кашляє і запаморочено трясе головою.

– Я Женя, - каже перший омчанин.
– А це Костя. Ви нє протів, єслі ми у вас

нємнога паживьом?

Маестро переводить погляд з одного іноземця на іншу. Він розпливається в

задоволеній посмішці й подумки тріумфує: саме те, що потрібно. Перед ним -

ах!
– відкрилося Дао.

– Квант, - представляється він, витягує перед собою руку з кишені й розкриває

долоню. Женя збирається потиснути її, але завмирає.

На маестровій долоні лежать два гральні кубики: Зіб