Архе
Шрифт:
захоплено сказав: «Дмитре Івановичу, ти моз-зз-зґ».
Я й сам знав це: такі речі, як у мене, рідко де можна знайти. Про них не
можна говорити конкретно. Я вже казав. Але на них можна натякати: «Глянь, яка
в мене цік-кава штук-к-!
Зраджу секрет: у мене є кілька таких артефактів, що дуже влучно підходять до
цього визначення - цікава штука. Ці екзоти свіжі й непередбачувані - якщо ти, читачу, намагаєшся уявити їх, пускай фантазію чимдалі: пружинки, стрілочки,
вічка, вушка, петельки, лапки, вмонтовані клепсидрочки з метрономиками - все
там. І ще купа такого всякого, що страшно й згадати. Три речі видавалися мені
просто несамовитими - вони були такими незрозумілими, такими неозначеними, що
пускати свою фантазію їхніми потойбічними поверхнями було для мене як пірнати
на ґумовому тросі в холодне провалля. Можливо, думав я, десь - на закинутому
заводі грамплатівок, на кладовищі будильників, під велетенським сірим
верстатом, на пустирищі під іржавою сіткою - припадає курявою зразок такої
хитромудрої шняги, чи штуки, чи фіґовини, що при одному тільки погляді на неї
ґумовий трос обірветься, і я опинюся наглухо замкнутим у безконечно
20
вузькому тунелі однієї-єдиної назви
4. Плацебо
Між іншим, колись у мене була теорія щодо походження речей без назви. Певний
період життя видавалося, що всі люди перебувають на обстеженні у величезному
дурдомі, який відтворює клімат, сприятливий для генезису властивої пацієнтові
недуги. У ті дні я буквально поклонявся психотерапевтичному значенню таких
фіктивних структур, як держава, традиція, сім'я чи соціум. В одній книжці
писало, що такий метод терапії носить назву ПЛАЦЕБО. З іншого боку, це
нагадало мені прийом, який застосовують при білій гарячці - хворому показують
чистий аркуш паперу й просять описати, що він тут бачить.
Так, невидимі спостерігачі, як випливало зі спостережень, були майстрами
абсурду. За способом присутності їх можна було поділити на дві когорти. Перші
спостерігали й підштов хували нас у мареннях, званих «буденністю», «рутиною»,
«повсякденним життям» - займалися тим, що я називав позитивним
спостереженням.
Другі вивчали гнучкість реакції божевільних. Для цього вони вводили в поле
зору деяких пацієнтів предмети НЕ ВІД СВІТУ СЬОГО. У таких речах без назви
закладена
20 Від самої думки, як виглядатиме такий предмет, як «пиздохрєнь», у мене
бігають мурашки по шкірі.
140
І4І
потенційна можливість заглянути в душу того, хто з ними стикається. Це я
називав динамічним аналізом.
Спочатку я силкувався уявити собі,
назв. Аналізуючи вигляд цих загадкових артефактів, я пробував зрозуміти, як
думає собі істота, котра могла створити подібну річ для спостереження за
думками божевільних (сиріч, за мною).
Ніколи не забуду той момент, коли я втямив, що вистежую самого себе.
Згодом довелось відмовитися від цієї теорії. Я зрозумів, що деякі предмети, підіслані невидимими дослідниками, можуть маскуватися під цілком буденні й
непримітні, на перший погляд, об'єкти. Фактично, кожен предмет міг бути ним, Об'єктом номер Ікс.
Я дуже злякався і більше про таке не думав.
З плином часу я вже не міг заперечувати факт, що музей живе самостійним
життям. Не раз поринаючи у його картографію (чи можна винайти заняття більш
захоплююче?), я надибував несподівані новоутвори-міґранти: заношений, але, вочевидь, «старий-добрий» поролоновий бюстгальтер (чорний, зверніть увагу); чиїсь білі шкарпетки (я поміряв їх і виявив надто тісними; понюхав - і виявив
надто чистими) та інші артефакти, які виносила на крайні орбіти кімнатного
всесвіту відцентрова Гравітація.
Найбільше мене вражали волосини. Я знаходив їх у себе в ліжку. Довгі русі
волосини не відомої мені істоти, яка ночує зі мною під одним коцом (ба
більше, її руса голова лежить поруч моєї на одній подушці). Зранку, перш ніж
встати з ліжка, я знаходив волосину-другу і кілька хвилин проводив у
медитації над їхнім походженням.
Динамічний аналіз.
Волосини, якби росли на голові якоїсь дівчинки, повинні сягати їй по плечі. Я
любив таке волосся, і невидимі спостерігачі це знали. Щоранку я з недовірою
принюхувався до цих ланцюгових породжень кератину.
Волосся пахло нестиглими абрикосами.
5. БЛИСК І СВИСТ
Деколи видавалося, кімната і зовсім не моя. Я скрупульозно занотовував самого
себе на долонях шлакобетону, допоки не спив свою самість до останньої краплі
(і не струсив бокал за вітром). В один із днів я мандрував покритими пилом
амблігоніту вавилонами енциклопедій, ефесами запорпаних у порох порепаних
довідників з органічної хімії, листів, старих календариків і зіпсутих
компасів, поношених капронів (знову ж таки чорних: я понюхав їх у міжніжжі -
пахло горіхом), навіть чужих конспектів з геометрії! Я наклеїв на стіну
чергову роботу. На звороті канцелярського бланка акварельками я намалював
квітку - витриманий у традиціях японської літографії червоний мак. Під ним
дописав короткий афоризм на незабудь: