Архе

Дереш Любко

настільки, що в ньому насилу розминалися двоє людей. Від котрого мимоволі

напрошувались асоціації з Містом загублених людей. Те, що ми перебуваємо в

якомусь архетиповому інферно загублених душ, стало зрозумілим, як тільки ми

пройшли крізь куций, освітлений останнім скриком дня, дворик. Назустріч

човгали один за одним згорблений наряд пенсіонерок з обчуханими кульками та

пропахлі ацетоном темні діди-номади. Щораз по-іншому розминаючись із

зустрічними, місячи

ногами болото зі снігом і тручись об стіну, я відчув, як

мене почала брати за горло тривога. Якусь секунду вона підступила настільки

близько, що я буквально згадав, як іду цим тьмяним холодним коридором бозна

скільки років; я запанікував, але П'явка вчасно звернув убік - у вузький

під'їзд зі сходами-серпантином.

Я задер голову до стелі. Та безнадійно просяклася холодною темрявою останніх

конвульсій зими. Жарівок не було. П'явка витягнув з кишені запальничку, черкнув нею і перший ступив на скрипучу стоптану сходину.

– Не бійся. Вони там. Нагорі.

Під скрипіння пружини брама затраснулась.

У темряві знову спалахнув П'явчин «Cricket», і ми рушили далі.

На мансардному поверсі сходи вперлися в обдерті двері. Біля дверей - лякаючий

архаїчністю дзвінок. Стіну поруч укривала облуплена зелена штукатурка. Поруч

вугликом дописано:

опера скрипу тут і зараз

З певною недовірою я глянув на оплавлений ґудзик дзвінка.

– Ти тисни, тисни, вони відкриють, - нагадав про себе П'явка, силкуючись

розвіяти власну тривогу.

Довкола згустилася атмосфера криміногену, і я буквально зубами відчув: ще

секунда - і з-за спини суворий голос вимовить: «Наряд міліції. Пройдімо у

відділ».

Я натис на ґудзик. По той бік фанери і дерматину почулося знайоме з дитинства

кувікання. Закрутилася голова, і я знову почув себе мов уві сні - в ті

моменти, коли вдаряєшся при падінні об землю.

Ключ у замку повернувся, і двері прочинилися.

10

П'явка зойкнув і, не виключено, намочив штани.

– Ну, ти заходь, заходь, а я вже, певно, піду...
– сказав він і затупотів

сходами. Махнув прощально долонькою, явно без надії побачити мене ще раз.

Я знизав плечима. З-за дверей війнуло теплом і сандалом. Клуб галогенів, нагадав я собі і безпечно ступив крок в ароматну темряву Опери скрипу.

Проминувши розмальовану якимись чоловічками ґале-рейку, я натрапив на тьмяно

освітлені двері, подряпані тупим предметом. Схоже, присутні за дверима, перш

ніж потрапити туди, неслабо потрудилися над замком. Жарівка над входом кидала

оранжеве світло на підлогу - його було достатньо, щоб із користю для себе

обминати бархани піску, тирси та потрісканої штукатурки під ногами.

Клямка

вкрита чи то порохом, чи напилом гіпсу. Витри

Руку.

Буду відвертим: я завжди вважав себе ловцем галюцинацій і навіть до

найменшенького видіннячка ставився з гідним пошануванням. Я плекав у собі

особливу відкритість

158

159

до всеможливих затьмарень свідомості, лиш би зі мною робилося щось цікаве.

Але коли я зайшов у кімнату, навіть мені, професору Менделєєву, ходячій

галюцинації в галошах, стало не по собі. Впродовж кількох міріадів

наносекунд23 я пробував розібратися: чи то мене беруть на понт, чи я таки

заснув, чи, може, чимось уколовся.

Неоформлений хаос знадвір'я вигідно відтінив тепле кубельце клубу, негайно

причарувавши сутінковою камер-ністю. Стіни, оббиті картонними плитами, поглинали високі частоти, і гучання клубу видавалося німим і стислим. Від

вух, як то кажуть, відлягло. Прилившись уважніше, я відмітив, що картон у

кілька шарів обклеєний фотографіями: витинанки з газет, полароїдні знимки, глянсовані та матові світлини усіх доступних аматору форматів. Схожий антураж

видався мені близьким по духу. З десяток столиків згурмились довкола сцени, ледь освітленої оранжевим світлом галогенової лампи. Присутність останньої я

поквапився розцінити як знак.

Домінуючим був розчинений у м'яких тінях стигло-жовтий - це колір кори, освітленої заходом сонця, опіум вечора в п'ятницю; колір білого вина при

світлі настільної лампи. Добре світло ночі.

Жовтий настрій клубу був старанно проклубочений хмарами запахів, що дозволяли

простежити всі естетичні реверанси шанувальників Опери скрипу: кислуватий

запах залитої окропом цитрини в цукрі, солодкавий аром сандалу, нав'язливий -

сухого жасмину, дзвінкий дух мандаринових шкірок і гострий дотик ментолу, скриплячий поштрик сириці, освіжуючий запах камфори з абсенту, глицевий

прошарок скипидару, гіркий мигдаль і черешневі кісточки з компоту. А ще: ваніль, розігрітий на гвоздиці мед, палена церата, розпечена залізна окалина, клей «Барс», гуталін, свіжа фарба і паркий запар перегрітого діапроектора.

Основою ж усіх запахів залишався тютюновий смоґ, котрий відразу вмикав ланцюг

асоціацій винятково

23 А я встиг розгледіти кожну.

суб'єктивного характеру. Я відшукав очима вільний столик і зайняв стратегічну

позицію лицем до входу.

Немов доповнюючи сутінкову ілюмінацію, горище було тихо, але щільно заповнене

звуками старої української оиери. Якщо не помиляюся, то була сама Соломія

Крушель-ницька. Легке бельканто Оксани із «Запорожця за Дунаєм» і специфічне