Ярославна
Шрифт:
Усю дорогу до скверу Юрко обертався в мій бік і, задкуючи, в картинах оповідав, як він ішов до мене, як щось зашипіло над ним, і низько, майже над, деревами, з’явилось таке кругле, блискуче. Воно пролетіло над головою Юрка і зникло десь у напрямі скверу.
— Ось побачиш — воно там! Ми знайдемо!
Обличчя його палало, волосся, яке ніколи не було знайоме з гребенем, стирчало кураєм, окуляри теліпалися на одному вушкові, і він їх раз у раз поправляв.
Від дня першого польоту в космос Юрія Гагаріна Юрко твердо вирішив бути космонавтом.
Але, на жаль, у нього зіпсувався зір. Хлопці зауважили, що тепер його не приймуть у космонавти. Та Юрко не розгубився і впевнено відрізав: «Ну й що — буду вченим. А вчених обов’язково братимуть з собою. Наприклад: Генка — льотчик-космонавт, а я у нього бортінженер». Я, пам’ятаю, почервонів. І звідки Чумак здогадався, що я збираюсь водити космічні кораблі? Цього навіть йому я не говорив.
Нарешті ми в сквері. Власне, це не сквер, а невеличкий лісопарк. На лавах вздовж алей сиділи пенсіонери, по доріжках(прогулювалась молодь, з танцювального майданчика линула музика.
Звичайно, в людних місцях нема чого шукати нашу сковорідку, чи то пак — тарілочку. Бо якби вона впала десь тут, то вже давно б підняли її. Треба шукати в траві та в кущах. Так розсудив Юрко.
— А що як Джіму це доручити? — лукаво спитав я.
Юрко не запідозрив у моїх словах підступності.
— Чудова ідея!
Він присів навпочіпки перед Джімом і намагався втлумачити йому, що саме той повинен шукати:
— Розумієш, Джімчику, таке кругле, блискуче… Схоже на тарілочку.
— Або на казанок, куди ми тобі суп наливаємо, — додав я, давлячись од сміху.
Собака поглядав на нас розумними коричневими очима, весело крутив пухнастим хвостом і тихо повискував. Певно, він вирішив, що ми граємось з ним, і почав плигати нам на плечі. А потім, щось зачувши в кущах, зник.
— Нічого не вийде! — з жалем сказав Юрко. — Це треба дати йому понюхати розшукуваний предмет. Прийдеться самим.
Ми лазили в кущах, світили ліхтариком в темних місцях, обмацували кожну травинку, але годі було щось знайти в пітьмі.
Я присів на пеньок. Світло від ліхтарів на алеї діставало і на цю маленьку галявинку, Юрко шарудів поблизу, вперто розшукуючи неіснуючу тарілку.
Прибіг Джім, ткнувся холодним мокрим носом мені в руки, коротко вискнув — повідомив, мабуть, як йому весело й гарно нишпорити по кущах. Ага, — подумав я, — тобі весело, а мені не дуже. Собака одійшов, до чогось там принюхувався, пирхав, потім почулося шкрябання пазурів, ніби по залізу.
Я повернув голову в той бік — і мало не впав з пенька. Зовсім близько, ну прямо поруч мене, у пожухлій траві, освітлене ліхтарем, лежало… таке кругле, блискуче, схоже на металеву коробку або й на… тарілку. Мабуть, ввижається. Протер очі — тарілка на місці, і Джім намагався лапою перекинути її.
— Не руш! Не руш! Юрко-о-о! Сюди! Швидше!
З ліхтариком у руці Юрко, як шалений, видерся з кущів бузку, брудний, у волоссі заплуталось дрібне листя, рукав піджака розірваний.
Я мовчки вказав йому на коробку. Кілька секунд він стояв, мов укопаний. А потім обережно-обережно, навшпиньки, затамувавши подих, підійшов ближче, витягнув шию та так і завмер, розглядаючи загадковий предмет, що таємниче виблискував у світлі звичайнісінького ліхтаря.
— Диск, металевий диск, — захоплено прошепотів Юрко. — Я ж казав, я ж казав… Дивись, трава навколо нього вигоріла… Летів через земну атмосферу з великою швидкістю, розігрівся. Але не розплавився — гальмував…
Ну й дурниці плете Чумак! Уявляє, що цей металевий брухт з іншої планети! А проте… Знаєте, мені теж захотілося, щоб саме воно так і було.
Ми нагнулися і обережно, вдвох підняли той диск. Був він легкий, мов порожній, і складався з двох половинок. На верхній — якісь рівчаки, а збоку по колу — маленькі чотирикутні отвори, схожі на крихітні віконця, зачинені зсередини.
— Жалюзі опустили, — знову прошепотів Юрко.
Він чомусь почав говорити зі мною пошепки, ніби боявся когось потурбувати або злякати голосною розмовою.
Тут я вже не витримав:
— Опустили! Жалюзі! Та ти що, Чумаче, думаєш, що в цій коробці люди чи що?
— Ні, яв цьому ще не переконався, — поважно відповів Юрко з виглядом учителя і поправив окуляри на носі. — Але все можливо. Тільки подібні до тебе невігласи можуть думати, що форми життя у Всесвіті обов’язково схожі на наші…
Ми поцікавились — а знизу що? Знизу диск теж гладенький, блискучий, посередині — кругла, правильної форми дірка. А в дірці видно маленьку трубочку.
Юрко багатозначно глянув на мене.
— Ти бачиш? Схоже на вихлопний отвір.
Я знизав плечима. Можливо. Адже мені в своєму житті ще не доводилося бачити міжзоряних літаючих дисків, а тим більш — з чужої планети.
Ми вийшли на безлюдну алею і всілися на лаві під ліхтарем, а знайдене диво поклали між собою. Зморений Джім примостився біля наших ніг.
Юрко не відривав завороженого погляду від диска. Я запропонував:
— Відкриємо? Він завагався:
— А чи маємо ми на це право? Адже це послання з далеких світів не тільки нам, а всій Землі. Можливо, треба повідомити…
— Таке! Повідомити! Поки там повідомлятимемо, та поки приїдуть… Ще й не повірять! Скажи кому в школі, що ти знайшов літаючу тарілку, — засміють!
Останній довід Юрко пропустив повз вуха. Тоді я сказав:
— А ще збираєшся бути вченим! Який же з тебе вчений, коли ти зіткнувся з невідомим і не цікавишся ним, не намагаєшся дізнатися, що воно таке?
Це вплинуло. Ми почали відкривати верхню половину диска — кришку, але вона не піддавалася. У нас тремтіли руки від хвилювання, і ми ніяк не могли зняти її. Спробували розкручувати. Кришка посунулася в один бік — і всі «віконечка» раптом відчинилися. І так, і сяк заглядали ми в ті отвори, але вони були такі малесенькі, що ми нічого не побачили.