Iван Туркенич

Арутюнянц Георгий Минаевич

– Держіть іще! – І на хлопців полетіли кілька хутряних курток-безрукавок. Слідом за ними одним стрибком на землі опинився і Сергій.

– Ось тепер усе!

Речі вирішили скласти в Анатолія Лопухова, який жив на Клубній вулиці, а завтра вранці перевезти їх, на випадок облави, в зручніше місце.

Рано-вранці Ваня Земнухов, Сергій Тюленін і Володя Загоруйко прийшли до Анатолія Лопухова, щоб забрати мішки. Ще ніхто не придумав, де найкраще заховати їх.

– Якомога далі звідси – в Первомайку! Жодному мудрецеві не

спаде на думку шукати їх там у клубі! – запропонував Сергій.

Ваня, здавалось, вираховував усі «за» і «проти».

– Ну гаразд, поїхали,- сказав він.

– Куди? – здивовано спитав Толя.

– Як куди? У клуб, де директором пан Мошков,- серйозно зауважив Ваня. – І адміністратором пан Земнухов,- у тон йому додав Сергій.

– Досить чекати, давайте вантажити. Ваня підняв і обережно поклав чималий лантух на великі дерев'яні сани, привезені Сергієм.

Усі п'ять лантухів акуратно вклали. На кожному з них стояв великий чорний штамп: орел з фашистською свастикою.

– Це паскудство треба прикрити,-Сергій показав на штамп.

– Зараз я що-небудь принесу.

Анатолій хутко побіг додому і повернувся з старою постілкою, яка звичайно лежала біля дверей на підлозі.

– Годиться! – зрадів Сергій і накинув її зверху на мішки.- Поїхали швидше, поки фрици не кинулись шукати.

– А звідки ти знаєш, що вони ще не шукають? – спитав Володя.

– Я був біля машини годині о сьомій.

– Ну й як?

– Сплять, напевне, ще пани німчаки. Поки прокинуться, ми встигнемо проскочити.

– Ну, зараз майже дев'ята, можливо, вони вже прокинулись,- зауважив Анатолій.

– Ну й чорт з ними! Поки вони опам'ятаються, ми будемо вже в клубі. Хлопці, гайда!

– А як поїдемо? – несподівано запитав Володя Загоруйко. – Треба, мабуть, повз гараж до лікарні, а звідти через п'яту шахту до клубу.

– Ти думаєш, буде безпечніше, якщо ми зробимо такий круг і повеземо околицями?- спокійно спитав Земнухов.

– Авжеж!

– А якби ти був начальником поліції і тобі стало відомо, що викрадено мішки з машини, чи подумав би ти, що, можливо, їх спробують переправляти?

– Звичайно, подумав би.

– Але куди? – І Ваня запитливо обвів поглядом усіх присутніх.

– Ясно куди – до партизанів,- відповів Тюленін.

Ваня, очевидно, чекав саме такої відповіді і розвивав далі свої запитання:

– А де, на думку німців та поліції, перебувають партизани?

– На Дінці.

– Отже?..

– Отже, дорога, яку я запропонував, якраз і веде в бік Дінця,- визнав Володя.

– Так. І німці її відразу перекриють, якщо вже не перекрили, і нас, мов курчат, переловлять.

– Я думаю, краще буде, якщо ми поїдемо повз базар прямо до клубу: і ближче, і безпечніше,- засміявся Анатолій.

– Неймовірно, але справді безпечно!

– Виходить, що треба проїжджати повз поліцію? – здивувався Володя.

– Саме тому й безпечно, хоч і дуже рисковано,-

тим самим рівним, спокійним тоном підтвердив Ваня.

Через півгодини по Клубній вулиці йшла група підлітків. Два хлопчаки тягли за мотузок навантажені лантухами сани, третій, низько зігнувшись і впершись руками в мішки, підштовхував їх ззаду, а четвертий, щось весело співаючи, квапливо йшов слідом, засунувши руки в кишені.

Перехожі мало звертали уваги на підлітків. У місті за п'ять місяців окупації вже звикли до того, що люди возили мішки влітку на тачках, а взимку на санках, вирушаючи по зерно на Дон, в Міллеровські степи. У краснодонців навіть з'явився новий вираз: «на мінку пішли».

– Обережніше, ви можете розсипати мішки,- сказав Сергій, який ішов ззаду. Зрідка, коли сани наїжджали на яку-небудь грудомаху чи вибоїну й зупинялись, він підштовхував їх ногою.

Ніби на підтвердження його слів, сани наскочили одним полозком на вмерзлий у землю камінь і підстрибнули. Вантаж поповз набік. Але Володя і Сергій швидко поправили мішки.

– Слухай, Сергію, піддерж мішки, щоб вони не розповзались.

– Скоріше б піроїхати через базар,-важко дихав Анатолій,- а там ми були б як дома.

Хлопці вже звернули на дорогу, що вела до поліції.

Раптом сани зупинились. Сергій поглянув уперед уздовж дороги і завмер: назустріч повільно йшли два поліцаї. Він одразу впізнав їх по білих пов'язках на рукавах. Обличчя одного з поліцаїв навіть видалось йому знайомим. Де він його бачив?

– Ну чого стали? Вперед! – і Сергій смикнув одразу за обидві вірьовки, як за віжки.

Сани ніби нехотя зарипіли і посунули назустріч поліцаям.

Тюленін лежав на мішках. «А все-таки я його десь бачив»,- думав він.

Поліцаї похмуро і, як здавалось хлопцям, підозріло дивились на мішки.

Раптом поліцай, якого десь бачив Сергій, зупинився, і обличчя його розпливлось у посмішці… Він простягнув руку. Хлопці завмерли. Сергій зіщулився, мов кішка, що готується до стрибка на свого ворога. Але поліцай добродушно поплескав Сергія по плечу:

– Здрастуй, хлопче! Ти чому ж не признаєшся? І Сергій пригадав: ніч, біржа, живий ланцюг…

– Аякже! Пам'ятаю! – намагався вдати радість на обличчі Тюленін.

Поліцаї вже пройшли, коли хлопців привів до пам'яті задирливий окрик Сергія:

– Ну, чого витріщились? Не бачили, як двоє друзів зустрічаються? Мій приятель, разом біржу гасили.

Хлопці навіть не посміхнулися на цей жарт, який іншим часом розвеселив би кожного з них. Вони з такою силою потягли за вірьовку, що сани, трохи перекошені на правий бік, різко рвонули вперед і Сергій разом з мішками вивалився в сніг. На одному з них мигнув чорний орел, і Тюленін миттю опинився на цьому мішку, прикриваючи страшний знак. Він помітив, як поліцаї озирнулись і голосно засміялись. Тепер це його не злякало, а навіть підбадьорило.