Iван Туркенич
Шрифт:
– Гаразд, ходімо по домівках,- діловито зауважив Сергій.
Усі троє йшли швидко, оглядаючись на біржу, що горіла яскравим полум'ям. Сергій вибирав дорогу так, щоб не виходити на центральні вулиці і не зустріти ніде патрулів.
– Та-ак,- Сергій навіть зупинився, ніби він щось дуже важливе забув зробити,-ти не звернув уваги на церкву? – спитав він Віктора.
– Ні… Я про неї забув.
– А що трапилося? – злякано спитала Люба, не розуміючи, що може означати це таємниче запитання.
– Та нічого… Ще одна річ…-бажаючи зам'яти розмову, додав: – Друзі йшли мовчки, стомлені, волені.
Біржа
Попервах від несподіванки він не міг збагнути, що трапилось. Протираючи заспані очі, він бігав з карабіном у руках по вулиці, не знаючи, що робити: чи гасити пожежу, чи бігти в поліцію. Потім він вирішив вистрілити вгору. Через кілька хвилин до нього збіглись поліцаї, які патрулювали на сусідніх вулицях… Старший поліцай Севастянов послав одного з них у поліцію, а другого в пожежну команду, що містилась метрів за двісті від біржі. Всі інші пробували виламати двері й пробратися всередину, але не змогли. Один з поліцаїв кинувся до вікна і з розмаху розбив його прикладом, але Севастянов сказав:
– Даремно стараєшся: адже там залізні грати на вікнах.
Пробратись усередину було неможливо, та в цьому й не було потреби: з гуркотом обвалилася стеля, і полум'я ще вище підскочило вгору, діставши нову поживу – меблі й підлогу. Етерніт, яким була покрита біржа, тріщав і безперервно злітав уверх, захоплюючи за собою частинки палаючих уламків. Тільки кам'яні стіни стояли, перетинаючи шлях вогню і людям.
Нарешті, приїхала пожежна команда. Сонний вигляд пожежників немовби промовляв: «Чи варто було турбувати нас, коли тут уже все догоряє?»
– Швидше, швидше,- підганяв пожежників їх начальник,- підключайте шланг до насоса. Качайте!
– Хоча б устигнути викачати воду з бочки, поки будинок згорить… І то менше балачок буде потім,- спокійно сказав один з пожежників.
Струмінь ударив по стіні, і та у відповідь затріщала, засичала, ніби обурювалась. Вода ковзнула в охоплене різнокольоровим вогнем вікно і зникла в язиках полум'я.
Севастянов послав на допомогу пожежникам ще чотирьох поліцаїв.
У сквері з'явились перші, найсміливіші чи найцікавіші, городяни. Прибіг, схопившись за голову, Стаценко, за ним директор біржі. Він держав у руках в'язку ключів і, жахаючись, дивився туди, де раніше були вхідні двері.
– Що ж тепер буде? Що скаже комендант? – скрушно промовив Стаценко.- Від чого вона спалахнула? Де черговий поліцейський?
– Біржу хтось підпалив,-спокійно зауважив один із пожежників, натискаючи на рукоятку насоса,- он драбина догоряє'з того боку будинку.
Стаценко і директор біржі кинулись до задньої сторони, ніби це зараз допомогло б погасити пожежу.
– Так, так, правильно!
– Он, ще не зовсім згоріла,-майже водночас промовили вони з якоюсь радістю в голосі.
Уламки обвугленої і розваленої драбини лежали поряд із стіною, пломеніючи синенькими язичками полум'я.
– Соліковський приїхав! – гукнув хтось. Поліцаї заметушились,
Начальник поліції підійшов до палаючої будівлі, глянув на Севастянова, який негайно підбіг, намагаючись доповісти, і спитав:
– Від чого загорівся?
– Поки що не встановлено, пане начальнику… Пожежна команда приїхала дуже пізно,- ніби виправдовуючись, відповів поліцай.
– Хто вартував? – роздратовано спитав Соліковський і, не діждавшись відповіді, додав: – Спав, звичайно, мерзотник!
– Авжеж, безумовно, спав,- підхопив Севастянов, радий з того, що начальник не повторив запитання про те, хто з поліцаїв чергував.
– Гаразд, потім дізнаємось.- Соліковський обережно озирнувся на всі боки, щоб пересвідчитись, чи хто не підслуховує розмови.- А загорілась вона, очевидно, сама… зрозуміло? Можливо, забули піч погасити, коли додому йшли, чи хтось недокурок кинув.
– Так точно, пане начальнику!
Але Севастянову було зовсім незрозуміло, чому саме біржа повинна була сама загорітись і чим це поліпшує становище. «Але коли Соліковський сказав, значить, так треба»,- подумав він. Севастянов не став особливо го-лову собі сушити над цим запитанням. Його бентежила одна обставина: хто повірить, що впущений кимсь недокурок міг пролежати так довго? От, може, від печі… Це ще сяк-так.
Вода в бочці закінчилась. Струмінь, захлинувшись і кілька разів затріщавши, обірвався. Люди, які качали воду, зупинились, витираючи спітнілі обличчя.
– Слава тобі, господи,- промовив похмурий пожежник,- тепер усе.
– Що все? – перепитав інший.
– А те, що наше діло – качай, брат, поки вода є. Кінчилась вода – можна й відпочити.
– Але ж будинок горить?
– Догоряє, горіти вже немає чому. А ти думаєш, він,- пожежник показав на свого начальника,- не розумів, що з однією бочкою води, та ще коли стеля обвалилась, можна було б і не братися за гасіння? Це просто совість заспокоїти, а ймовірніше-від страху, перед начальством вислужується.
Біржа продовжувала горіти, але полум'я помітно спадало: догоряли столи, шафи, стеля, підлога.
– Що тепер робити? – розгублено спитав у Соліковського зляканим голосом начальник пожежної охорони.- Вода закінчилась… Якщо їхати до водонапірної башти за переїзд, то тут усе догорить.
– Не турбуйтесь,- процідив крізь зуби Соліковський,- підшукайте собі краще місце для зашморгу. А біржа і без вас догорить.
Той почав щось белькотіти у виправдання, але Соліковський не слухав його. Він повернувся до Севастянова.
– Зберіть усіх поліцаїв і отих зівак,- кивнув він на великий натовп людей, які стояли у сквері і сусідніх з біржею подвір'ях,- візьміть з десяток відер тут у мешканців,- він махнув шкіряною нагайкою.- І гасіть, поки горить.
– А вода? – обережно, боячись розгнівати начальника, щулячись від страху, спитав Севастянов.
– На Садовій є колонка, метрів за сто звідси. Беріть там…
Соліковський помітив товсту, громіздку постать Стаценка, який повільно виповзав із-за рогу будинку, і не докінчив речення. Але Севастянов зрозумів наказ начальника. Через кілька хвилин він уже голосно порядкував над поліцаями, вишиковуючи їх у ланцюжок. Загриміли порожні відра, і конвейєр запрацював.