Iван Туркенич

Арутюнянц Георгий Минаевич

Земнухов і Туркенич переглянулись і пішли, намагаючись швидше вибратись із юрби.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Увечері 30 грудня 1942 року на квартирі Віктора Третьякевича було зібрано розширену нараду штабу. Вона проходила бурхливо. Було вирішено: в новорічний вечір, коли німці відзначатимуть різдвяне свято, висадити в повітря дирекціон. Докладний план розробили Третьякевич, Туркенич і Мошков. На нараді доповідав Женя Мошков, і лише зрідка Туркенич або Третьякевич додавали невеликі поправки. Успіх плану

залежав від сміливих і рішучих дій.

Вибух намічався не під час урочистих зборів, які мали відбутись у клубі, а коли почнеться банкет у приміщенні дирекціону. Дирекціон розташувався в приміщенні колишньої школи імені Горького. Тут буде менше невинних людей, їх легше буде вивести.

Запрошення підпільники одержали на Мошкова і Земнухова – як на директора і адміністратора районного клубу дирекціону. З цими і ще двома квитками, які дістала Люба Шевцова, четверо хлопців із первомайської групи прийдуть на банкет і о 12-й годині ночі, коли всі за столом підійматимуть бокали, за сигналом Жені Мошкова закидають гранатами зал і в колотнечі виберуться з будинку. Біля входу в парк первомайців чекатимуть ще четверо підпільників з автоматами. На випадок необхідності вондопоможуть.

Для того щоб відволікти німців і поліцію з міста, група Тюленіна десь о десятій-одинадцятій вечора вчинить напад за містом на німецькі машини.

Було також ухвалено в цей вечір викрасти прапор дирекціону. Туркеничу доручалось вивести з будинку дирекціону всіх тих, хто не повинен потерпіти від вибуху.

Для надійнішої конспірації всього задуманого було прийнято додатковий план, розроблений Земнуховим. Вирішили зібрати новорічний вечір, запросивши на нього хлопців і дівчат з підпільної міської групи. Вечір буде звичайнісіньким: патефон, танці, самодіяльність кожного з присутніх. На цей вечір для ширми запросять і Жоржа Стаценка – сина міського голови.

Мошков з своєю групою теж прийде на вечір, і годині об одинадцятій дівчата попросять учасників струнного гуртка щось зіграти. Але, мов на гріх, інструментів під рукою не буде. Люба Шевцова пошле хлопців у клуб по гітари й мандоліни. Але ключі від музичної кімнати клубу в Моткова – значить, і йому треба піти з хлопцями. Учотирьох вони з'являться в дирекціоні на початку дванадцятої. Якщо все пройде благополучно, хлопці, виконавши завдання, повернуться на вечір, а інструменти завчасно принесуть до кого-небудь на квартиру, ближче до будинку, де організовуватиметься вечір молоді.

План Земнухова сподобався всім, і його палко підтримали, тим більше, що кожному хотілося провести новорічний вечір весело й цікаво. Віктор Третьякевич жартома навіть зауважив Земнухову:

– Знаєш, Ваню, якби німці знали про твої адміністративні здібності, вони б запропонували тобі посаду не менше як заступника начальника гестапо.

– А я б не погодився.

– Чому?

– Так безпечніше: ходиш спокійно І знаєш, що тебе ніхто з-за рогу не стукне.

– Ай правда, – сказав Тюленін, і його завжди ясні очі спалахнули посмішкою. – Адже вони, «господарі наші», ночей не сплять спокійно,- так і чекають, що граната у вікно влетить

або по голові хтось увечері на вулиці вдарить! – І впевнено додав: – Так їм, чортам собачим, і треба.

Хлопці раділи в душі з майбутнього великого, цікавого і небезпечного завдання.

Сергій Тюленін радів удвоє більше: по-перше, йому з Анатолієм Лопуховим доручено було викрасти прапор дирекціону, а по-друге, група, яку пошлють за місто, складатиметься з його хлопців, і він, коли як слід постарається, до десятої-одинадцятої години встигне повернутись до міста, щоб очолити в цей вечір ще одну, не менш цікаву справу.

Сергій хотів попервах спробувати взяти участь і у вибуху приміщення дирекціону, але зрозумів, що і прапор, і вибух поєднати неможливо, та й, як кажуть, треба міру знати. Тому він особливо не наполягав.

Натягнувши пальто і шапку, Сергій вийшов на вулицю. Слідом за ним почали розходитися й Інші. Пішли первомайці, Кошовий.

– Ви всі разом не йдіть,- затримав решту Ваня Земнухов. – Через півгодини ще група піде.

Хлопці, перебуваючи під впливом плану майбутньої операції, сперечались і щось доводили один одному. Не помітили, як минув час, і раптом на порозі знову стали Сергій Тюленін з Валею Борц.

Віктор Третьякевич здивовано позирнув на збентежене обличчя Сергія, а потім перевів погляд на Валерію, яка м'яла в руках вовняну, вишиту красивим візерунком рукавичку.

– Що трапилося? – злякано спитав Віктор, знову переводячи погляд на Сергія, який уже встиг трохи оговтатись. Обличчя його набуло звичайного задерикуватого вигляду, тільки зіниці швидко бігали, очевидно його щось схвилювало.

– Ми тут дурня клеїмо, а там подарунки повезуть,- сказав він.

– Які подарунки? – не зрозумів Віктор. – Які, які! З Німеччини прислали…

Віктор нічого не міг розібрати з цієї квапливої розповіді. Він вирішив ще трохи почекати, щоб дати можливість ясніше висловити свою думку Сергієві.

– Там, недалеко від міської управи, стоїть машина, навантажена подарунками,- порушила мовчанку Валя.- Ми з Сергієм проходили мимо, там нікого немає. Машину ніхто не охороняє.

– Там мішки з подарунками. Я один роз в'язував,- перебив її Сергій, помітивши, що Віктор почав розуміти, у чому річ.

– Ви хочете їх забрати? – посміхнувшись, спитав Віктор.

– А чому б і ні? Вони наші! Адреса може й не наша, а посилки наші.

– Як так наші? – здивовано знизав плечима Третьякевич.

– А так! Хліб вивозять наш? Наш! Цукор наш вивезли? Вивезли! А тепер ми їх подарунки собі візьмемо. Це не крадіжка, а просто ми у грабіжників своє добро заберемо, причому не все, а тільки маленьку частину!

– Так, але ж ти знаєш, що в місті ні машин, ні німців ми не чіпаємо.

– Тому ми й прийшли порадитись. А де Ваня Земнухов? Я Туркенича шукав, але не міг знайти. Він бідовий хлопець, одразу погодився б. Я знаю, що його не довелося б умовляти.

Віктор зрозумів нехитрий натяк, розрахований на його самолюбство, і злегка посміхнувся самими куточками губів, але так, що ні Сергій, ні Валя цього не помітили.