Iван Туркенич
Шрифт:
– Гаразд, ходімо звідси. Давай заглянемо на Садову, побачимо, як гасять поліцаї відрами пожежу. І вони пішли, пробираючись навпомацки крізь чагарник і обходячи людей, які стояли уздовж паркана.
Коли Туркенич і Земнухов одійшли від палаючого будинку і пробирались до Садової, вони побачили величезний натовп. Усі з затаєною ненавистю дивилися на довгий ланцюжок поліцаїв і пожежників, які намагались остаточно збити полум'я.
Стало зовсім видно. Легенький вітерець затих. Натовп не був нерухомий і безмовний, як здавалось на перший
– Тепер дурнів мало знайдеться піти на біржу реєструватись: не сьогодні-завтра наші прийдуть!
Хлопці сповільнили ходу, але розмова обірвалась. Чоловік подивився на хлопців, ніби даючи зрозуміти, що він говорить зовсім не для них і вони можуть іти швидше. Друзі пройшли мимо, задоволені тим, що ці слова зовсім незнайомого чоловіка виражали думки не тільки його одного, а більшості присутніх.
Туркенич, який ішов попереду, зненацька зупинився. На його завжди спокійному обличчі промайнула легенька тінь тривоги. Він напружено вдивлявся в живий ланцюжок людей, які передавали один одному відра з водою.
Земнухов замалим не наштовхнувся на нього:
– Ти чого?
Земнухов перевів погляд на той бік вулиці, куди дивився Туркенич, і сам на мить завмер.
– Що ти скажеш? – спокійно запитав Туркенич.
– Поки що нічого не можу сказати,- Земнухов чомусь сумнівався в тому, що побачив за двадцять метрів од себе. Але дзвінкий, веселий голос, що долинув з того боку вулиці, остаточно розвіяв його сумніви.
– Давай, давай! Хлопці, швидше, ще небагато лишилось. Ще разочок, ще раз!..
Земнухов і Туркенич упізнали голос Сергія Тюленіна. Він стояв у ланцюжку людей і разом з поліцаями передавав відра з рук у руки.
– Подивись, адже поруч з ним стоять Лук'янченко, Дадишев, Остапенко…
– Що вони роблять? – знизав плечима Земнухов.
– Гасять згорілу біржу,-всміхнувся Туркенич,- але до чого цей маскарад?
Сергій вийшов з ряду і, розмахуючи руками, дзвінко закричав:
– Хутчіше, хлопці, хутчіше!.. Поснули, чи що?
Його слова стосувались, очевидно, тільки до своїх хлопців, але ожив увесь ланцюг. Відра швидше заходили з рук у руки від водопровідної колонки до догоряючої біржі.
Метушливий Севастянов схвально поплескав його по плечу:
– Молодець, хлопче, молодець! Сергій закричав ще голосніше:
– Давай, давай! Ворушіться, панове, ворушіться!
Земнухов і Туркенич знову перезирнулись, посміхаючись.
– Гаразд, уже нічого гасити,- пробасив Севастянов.- Кінчайте!
Ланцюжок розпався. Сергій побіг до біржі ближче, ніби щоб переконатися в правильності слів старшого поліцая. За ним попрямували його юні помічники. Тюленін вліз усередину будинку, щось поковиряв там на землі залізним прутом і виліз назад, збурюючи попіл. Вимазане в сажу обличчя його сяяло.
– Ну, спасибі, хлопці, за допомогу,- простягнув Севастянов руку Сергієві.
Тюленін нерішуче подав йому свою
Севастянов сприйняв це як почуття радості за його похвалу і подяку.
– Що ви, пане начальнику,- збентежено знизав плечима Сергій і звернувся до своїх помічників: – Ось що, хлопці, ми своє діло зробили… і, як сказав пан начальник, непогано. А тепер – марш додому!
Тим часом Севастянов, доповідаючи Соліковському про виконаний наказ, не забув згадати і про бідового хлопчака, який з своїми друзями допомагав гасити пожежу.
– Хто вони? – спитав Соліковський.- Видати їм усім денний пайок.
– Дозвольте, я виясню, пане начальнику. Але Соліковський повернувся і пішов до саней, запряжених парою баских коней.
Севастянов марно старався знайти ватажка хлопців. Нікого з них ніде не було. Вони наче випарувались, і жоден з поліцаїв не міг сказати, куди вони зникли.
– Чортенята! – сплюнув Севастянов.
А Сергій зібрав у сквері, недалеко від біржі, всіх своїх друзів.
– Ну ось, поки що все обійшлось якнайкраще, а тому треба швидше розбігатися по домівках. І не попадатися на очі поліцаям, особливо Севастянову.
Хлопці були збуджені, навперебій розповідали один одному про те, що кожен з них і сам добре бачив.
Туркенич і Земнухов теж одійшли вбік.
– Тепер можна йти спокійно досипати.
– Точніше поспати, – поправив Земнухов.
– Хто як, а я звечора трохи поспав.
Вони направились у сквер, але їх зацікавила велика група людей. Усі вони товпились біля виходу з скверу і, повернувшись спиною до безмовної біржі, показували кудись в інший бік.
– Що там ще трапилось? – здивувався Земнухов.- Ходімо побачимо.
Туркенич мовчки пішов за ним. Хлопці пробрались уперед і здивувалися з того, що люди дивляться кудись угору. Дехто сміявся, а старі хрестилися.
Побіжний погляд на приміщення колишнього клубу інженерно-технічних працівників, зайняте під церкву, пояснив хлопцям усе. Поки горіла біржа, ніхто не помічав, що на хрест дерев'яного купола, надбудованого на покрівлю, було повішено червоний прапор.
– Я думаю, що це діло одних рук,- сказав Земнухов.
– Але коли він устиг це зробити? – здивувався Туркенич.
– Ти не дивуйся. Я не можу поручитись, що він і зараз спокійно сидить вдома, а не пішов ще кудись.
– Давай послухаємо, що говорять про це,- порадив Туркенич.
Вони змішалися з натовпом. Якийсь чоловік реготав, узявшись у боки, і, хвацько задерши голову вгору, повторяв:
– Ну й молодці! Ну й здорово! Оце так потішили!
– Чого витріщився, окаянний! – люто накинувся на нього дід, який мовчки хрестився і чимось нагадував Земнухову Тараса Бульбу.- Знайшов з чого сміятися, сопляк!