Iван Туркенич
Шрифт:
– Звідки ти знаєш?
– Видно по твоєму обличчю.
– Ну що ж, тим краще. Ходімо, я проведу тебе додому.
«Невже провал? Що ж перешкодило Жені Мошкову?» – думав він, устаючи з-за столу.
Пізнього вечора в умовленому місці на околиці Краснодона Лук'янченко чекав Тюленіна. Віктор раз у раз вибігав із-за напіврозваленого старого сарая на безлюдну дорогу, щоб хоч трохи зігріти задубілі ноги і подивитись, чи не йде Сергій. Як звичайно в
Зненацька нічну тишу розітнув протяжний свист,- він здався хлопцеві гучнішим від пострілу гвинтівки, хоч насправді був досить звичайним. Невдовзі пролунав другий свист. «Тепер повинен бути один короткий»,-подумав Віктор, і в ту ж мить він пролунав. Зраділий Віктор вискочив назустріч другові:
– А я думав, що ти вже не прийдеш!
– Це ж чому не прийду? – спитав Сергій. Віктор помітив тремтіння в голосі Сергія, який пережив недавно, всього годину чи півтори тому, велике напруження. Та чи обійшлось усе як слід, чи викрадено фашистський прапор – це лишалося загадкою для Віктора, і хоч як він старався, але не зміг прочитати відповіді на серйозному, зосередженому обличчі Сергія.
Вони йшли мовчки. Віктор не наважувався спитати про прапор, а Сергій уперто мовчав. «Невже не пощастило?» – подумав Віктор.
– А де засідку влаштували? – несподівано спитав Сергій.
– Кілометрів за півтора звідси, хлопці вибрали зручне місце. Там близько підходить до дороги балка, вони у ній і засіли. Але щось не видно машин. А що як не буде жодної?
– Буде! Зараз десята, у нашому розпорядженні більше години.
– Серьожко, га, Серьожко! – несподівано насмілився Віктор.- А як же з прапором?
– Усе в порядку,- ледь посміхаючись, відповів Сергій, і якби було трохи видніше, то Віктор, напевне, помітив би, як очі його радісно засяяли.
– Пощастило?
– Звичайно, прапор уже в первомайців, у групі Анатолія Попова. Ото завтра в місті галасу буде! Швейде сказиться, коли довідається про це. А ми вже посміємося досхочу з мерзотників…
– Та-ак, – протягнув Віктор, захоплюючись своїм сміливим другом.
– Ото ж то! – обізвався Сергій, і обидва замовкли, прискорили ходу, розтираючи охололі носи й вуха.
Незабаром назустріч їм вибіг Степан Сафонов:
– Ми, здається, даремно сьогодні чекаємо. Німці бенкетують зараз, Новий рік зустрічають. Жодної машини! Розумієш, Сергію, хоч би напоказ одна проїхала!
– Будуть,- упевнено сказав Сергій, звертаючи з дороги до того місця, звідки щойно вискочив Степан.
Хлопці стукали ногою об ногу, штовхались або, мов півні, боком наскакували один на одного.
– Замерзли? – занепокоївся Сергій.
– Самі нічого, а ось черевики чомусь мерзнуть,- пожартував Вася Пиріжок, штовхаючись з Остапенком.
– Нічого, аби німці попались,
– Не сумуй, Льоню, ми з Віктором щасливіші: не встигли прийти, а вже, здається, й дочекались.
Усі нерозуміюче подивилися в обидва кінці дороги.
– Гляньте,- і Сергій показав убік.
За схилами пагорба, мов далека блискавка, спалахував промінь фар поки що невидимої машини. – Їдуть… Біля Самсонівки. Васю,- звернувся Сергій до Пиріжка,-ви з Льонею і Степаном зостанетесь тут і, на випадок нашої невдалої спроби, доб'єте машину. А ми доберемося балкою до повороту дороги і там її зустрінемо. Скільки у вас гранат?
– По дві на брата,- за всіх відповів Дадишев.
– А у нас по скільки буде?
– У мене дві,- Сеня Остапенко, ніби на підтвердження своїх слів, дістав і повертів у руках гранати.
– У мене одна,-додав Лук'янченко.
– Значить, три… Малувато… Доведеться дві у вас, братці, забрати. Давайте ще два автомати. У вас теж два зостанеться.
Сергій не помилився. Коли вони добралися до того місця, де дорога почала спускатися з пагорба вниз, то ясно побачили вдалині світло фар автомашини. – Їх дві, а не одна! – вигукнув Сеня.
– Тим краще! – зрадів Лук'янченко. Сергій уважно вдивлявся в нічну пітьму, намагаючись визначити, дві чи більше автомашин ішло по дорозі. А коли переконався, що дві, рішуче звелів:
– Вікторе, збігай до хлопців і передай, щоб другу машину не чіпали, пропустили в місто. Ясно? Одна з них обов'язково повинна пройти в Краснодон. Бігом туди і назад! Зрозумів, що передати?
– Що передати – зрозумів, а чому – не зрозумів.
Віктор не став чекати пояснень, знаючи, що їх зараз не буде, та якщо Сергій сказав, то так треба. Він швидко побіг просто по дорозі і за хвилину зник з очей. Важко дихаючи, Віктор невдовзі повернувся і ліг поруч із Сергієм у невеликому, але досить глибокому для того, щоб сховатися, яру, метрів за п'ятнадцять від дороги. Чути було розмірений гуркіт моторів, що все наближався.
– Здається, вантажні, – прислухавшись, сказав Сеня.
– Байдуже. Сьогодні не має значення – вантажні вони чи легкові,- обізвався Сергій. – Так ти зрозумів, навіщо треба одну машину пропустити?
– Щоб паніку в місті серед німців викликати?
– Ех, ти, філософ! Адже нам треба, щоб поліція на дванадцять годин ночі, коли висаджуватимуть у повітря дирекціон, була тут. Якщо підірвем обидві, ти ж не побіжиш розповідати про це Соліковському? От і треба, щоб німці самі повідомили.
– От здорово придумав! А ми обидві рознесли б ущент.
Машини були вже зовсім близько. На взгір'ї швидкість переключили, і мотор грізно заревів. Яскравий промінь світла облизував гребінь пагорба.
– Почнемо з першої і, якщо все буде гаразд, другу пропустимо, а якщо промахнемось, тоді перепаде другій. Гранати приготуйте всі. Кидати будемо ми з Сенею, а ти, Вікторе, обстріляєш із автомата кабіну. Стеж і за кузовом; якщо там будуть фрици, то щоб не розбіглись, а то потім уночі їх, як бліх, не знайдеш.