Iван Туркенич
Шрифт:
– Жоден не вискочить. На випадок чого – ви допоможете, та й хлопці поряд.
На гребені пагорба спалахнули фари й на мить засліпили хлопців. Вони завмерли І, не відчуваючи холоду, припали до землі.
Зволікати було не можна: перша машина була зовсім поруч. Шофер знову переключив передачу і став добавляти газу. Сергій підвiвся, злегка випростався і різко махнув рукою. Майже одночасно з ним, стараючись не відстати від свого командира, кинув гранату й Сеня.
Два невеликі спалахи, а за ними вибухи розітнули тишу і лунко прокотились
– Влучили, влучили! – зраділо закричав Віктор і натиснув на спусковий гачок автомата. Застрекотіла черга. Одна граната влучила в носову частину. Машина різко пересмикнулась і, втративши управління, уткнулась у кучугуру, з неї вискочило двоє – їх добили. В цей час друга машина вискочила на пагорб.
– Проїжджай, проїжджай,- тихо підбадьорював Сеня Остапенко,- тебе, на жаль, чіпати не можна.
Машина набирала швидкість, щоб хутчіше проминути небезпечний проміжок дороги.
Ось вона порівнялася з засідкою. Сергій дістав із кишені другу гранату і, чи то звертаючись до хлопців, чи сам до себе, спитав:
– Може, рискнемо?
– Давай, Сергію, давай! – підхопив Віктор, до ладу ще не знаючи, в чому полягатиме цей риск. Побачивши в руках Сергія гранату, він зрозумів, що й друга машина від них не втече.
– Ех, хай буде, що буде! – Сергій замахнувся гранатою і кинув и услід машині, що була за якихось кроків десять від хлопців. Усі знову припали до землі;
Граната влучила в кузов. Ледь помітний спалах і вибух. До хлопців долинув відчайдушний крик.
– Тільки б шофера не зачепило,- підвівся на весь зріст Сергій.
Машина на повній швидкості мчала в напрямі Краснодона.
– Тепер треба поспішати,- сказав Сеня Остапенко.
– Вікторе, дай-но мені автомат. – Сергій одвів затвор, подивився, чи є ще в диску патрони, і квапливо попрямував до машини, що завмерла біля кучугури.
Помітивши групу Сергія, Вася Пиріжок з Дадишевим і Сафоновим підбігли до них.
– Що в кузові? – спитав Сергій.
– Якісь ящики… Напевне, боєприпаси: важкі, не підняти,- скоромовкою сказав Сафонов.
– А що з фрицами?
– Було чотири, а тепер жодного не зосталось,- показав рукою на непорушні трупи на узбіччі дороги Вася Пиріжок,- а в кабіні шофер і єфрейтор убиті наповал.
– Обшукайте і заберіть документи. Хлопці мовчки взялися до роботи. Сергій відкрутив ковпачок бензобака, дістав із кишені носову хустинку і спробував намочити її бензином.
– Сергію, каністра з бензином потрібна? – почувся Васин голос із кузова.
– Безумовно! Обливай, тільки обережно,- він подав Васі свою хустинку.- Намочи в бензині і давай сюди.
Сергій почекав, поки з машини вистрибнув Вася Пиріжок, і голосно сказав:
– Васю, ти з Сенею і Льонею підете додому через Талове. Та не подумайте виходити на дорогу. А ми підемо іншим шляхом. Одійдіть усі!
Хлопці одійшли. Сергій запалив хустину і кинув її в кузов, відскочивши вбік. У ту ж мить нічну темряву
Сергій махнув рукою, і хлопці групами розбіглись. Вони були вже далеко, коли глухі вибухи пролунали в степу.
– Снаряди рвуться.
– От і зустріли Новий рік,- сказав Сергій.- Що нас чекає в 1943 році?
***
Рано-вранці 1 січня 1943 року почались облави й арешти молодогвардійців.
О дев'ятій годині в клубі дирекціону схопили Женю Мошкова, трохи пізніше арештували Віктора Третьякевича. Опівдні взяли Земнухова.
Фашисти влучили в серце організації, арештували трьох її керівників.
Про арешти Туркенич довідався від Сергія Тюленіна. Вирішено було скликати засідання штабу.
Збиралися недовго. Настрій був пригнічений.. Навіть Сергій Тюленін і Люба Шевцовз сиділи мовчки – такого раніше не було.
– Ну, ми їм, гадам, покажемо,- погрозив кулаком Сергій, коли Туркенич розповів присутнім усе, що було відомо про арешт хлопців.
– Показати їм, очевидно, нічого не пощастить,- сказала Уляна Громова,- організацію хтось зрадив. Коли приїжджали в клуб дирекціону, у них був список, в якому були і ти, Серьожо, і ти, Васю, і ти, Любо, і багато інших.
– Якби взнати цього негідника,- блиснула очима Люба.
– А про весь список не можемо довідатися, Улю? – спитав Туркенич.
– Зараз, очевидно, ні, бо в цьому списку були ті, хто працює в клубі дирекціону, а ще про кого вони знають, трудно сказати.
– Потім, коли всіх арештують, буде пізно,- зауважив Вася Левашов,- нам треба зв'язатися з комуністами і разом вирішити питання про визволення хлопців.
– Цього,- сказав Туркенич,- ми не можемо зробити. У нас обрубано обидві руки, що зв'язували нас з комуністами: нема Земнухова і Мошкова. До того ж ми не маємо права рискувати тепер підпільною партійною організацією. Уявляєш, що буде, коли ми наведемо, і на них поліцію й німців. Найголовніше зараз – сказати нашим товаришам, що робити далі. Вони чекають від нас цього, і ми повинні дати їм чітку відповідь.
– Розгромити вночі поліцію і визволити хлопців,- запропонував Сергій.
– Ти подивися, що робиться зараз у місті,- зупинив його Туркенич.- Усюди німці, поліція.
– Поліцію перевели на казармений стан,- зауважив Кошовий,- тепер вони не проґавлять нагоди розправитися з «Молодою гвардією».
– Вихід тільки один,- і Туркенич підвівся, як і того дня, коли його призначили командиром загону. Він розумів, що на ньому і на інших членах штабу лежить дуже відповідальне завдання: вирішити долю всієї організації. – Ми повинні віддати наказ про те, щоб усі учасники нашої підпільної організації розходились із Краснодона. Іншого виходу немає. Хоч як ми любимо наших друзів, що опинилися в поліції, але ми відповідаємо і за долю молодогвардійців, яких ще не встигли забрати.