ГЧ
Шрифт:
Жахливі дні переживав тоді Ридан. Навіть, здавалося б, найнадійніші, багато разів перевірені положення фізіології зробилися раптом сумнівними. Різні «випадковості», «індивідуальні особливості», як казкові привиди, безперервно цілими натовпами наступали на нього і вимагали нових пояснень, нових гіпотез. З глибин пам’яті виринали давно помічені «підозрілі» факти і явища. Потроху Ридан почав угадувати їх новий зміст, і от, нарешті, в нього виникла ідея про електричні процеси, які керують життям.
Професор Ридан круто змінив курс. Практику хірурга він кинув з властивою йому рішучістю, незважаючи на енергійні протести лікарського
Невеликий двоповерховий будинок в одному з тихих провулків Ординки перетворився на інститут електрофізіології. Уряд не пошкодував коштів, щоб обладнати цей інститут так, як вимагав Ридан.
Дивна це була установа, схована від гамору вулиці за старими липами, густими заростями пахучого жасмину і високою кам’яною огорожею із залізними гратами. Більшу половину нижнього поверху займав «звіринець». Тут жили кролики, собаки, морські свинки, жаби, птахи, мавпи, над якими Ридан з своїми співробітниками провадив досліди.
Окремо стояли ряди спеціальних кліток з оперованими тваринами. Якісь дивовижні намордники, шоломи, пов’язки і станки сковували їх рухи.
Хазяїном «звіринця» був мовчазний, довгов’язий татарин Тирса — холостяк, чоловік суворий і нелюдяний, але він явно умів розмовляти з тваринами і завжди бурмотів щось незрозуміле. Ридан високо цінував уміння Тирси розуміти тварин, розбиратися в їх поведінці і настроях, його виняткову спостережливість і акуратність. «Звіринець» завжди був у зразковому порядку, і Тирса нікого в нього не пускав без спеціального дозволу Ридана.
Широкі сходи з мармуровими поручнями вели у другий, верхній вестибюль, звідки можна було потрапити в квартиру професора або в коридор, вздовж якого розташовувалися лабораторії. В кожній з них працювали один або два співробітники. Вони приходили щодня о восьмій годині ранку і йшли додому о третій. Ридан суворо забороняв їм лишатися довше. Сам він звичайно працював у своїй лабораторії, що межувала безпосередньо з його кабінетом.
Мало хто відвідував цю таємичу кімнату. Тут постійно жевріло життя — тихе, дивне, обмежене загадковими нікельованими станками або скляними посудинами, обхоплене металевими щупальцями апаратів. Тут билися серця, вийняті з тіл, ворушилися собаки, позбавлені сердець. Голови, відокремлені від тулубів, повільно поводили очима. А електричні прилади зазирали своїми проводами в живі препарати органів, у черепні коробки тварин і, вкрадливо шелестячи, відзначали щось на паперових стрічках в клітинку.
Тишу лабораторії порушували тільки падаючі краплі якихось фільтратів і виділень залоз оперованих тварин та цокання апаратів, що автоматично реєстрували процеси оголеного «фізіологічного» життя.
В сусідній невеличкій кімнаті, обставленій, як палата в лікарні, з одним ліжком, іноді з’являлися хворі з ураженими нервами і мозком. У цій кімнаті не було жодного зайвого предмета, який міг би привернути до себе увагу пацієнта. Але якщо потрібна була операція, Ридан натискав якісь маленькі важелі, і з стін, перетворених на об’ємні шафи, з’являлися операційний стіл, шафа з інструментами, освітлювальні прилади.
І в усіх випадках до голови або спини хворого протягувалися тонкі броньовані кабелі, пропущені крізь стіну, а поруч, в лабораторії Ридана, починали працювати апарати, що реєстрували на фотографічній стрічці електричне життя хворого мозку.
Мозок! Мозок! Ось що командує складною людською машиною! Ось куди
Увесь досвід, величезні знання, пристрасна енергія вченого спрямувалися до нової мети. Ридан діяв так, немовби він уже знав розв’язання, правильність якого треба лише довести.
Одним з перших він почав вивчати струми, які виникають у мозку. Тонкі срібні голки, проникаючи в трепанований череп, намацували центри, що керували яким-небудь певним відчуттям тварини — зором, слухом, нюхом. Від голки тягнувся провід до посилювача, звідти — до чутливого осцилографа; як тільки осцилограф виявляв ледве вловимі електричні напруги, в ньому тремтів маленький світловий зайчик. Падаючи на рухому світлочутливу стрічку, зайчик креслив на ній своєрідні криві, які зображали електричні імпульси мозку.
Ось воно, електричне життя організму! Ридан щодня робив десятки таких записів — цереброграм. З’ясувалися незвичайні речі. Від кожної ділянки мозку в спокійному стані утворювався свій характерний рисунок кривої. Внаслідок зовнішніх подразнень або під час захворювань рисунок змінювався у певних межах. Кожному видові і ступеню подразнення відповідали цілком певні зміни в характері електричних імпульсів мозку.
Уважно вивчаючи такі криві, Ридан помітив, що товщина самих ліній, які зображують коливання струму, ніколи не була сталою, а весь час змінювалася. При цьому слід світлового зайчика дуже рідко був таким же тонким, як сам зайчик. Він майже завжди був трохи товщим, а подекуди товщина сліду в багато разів перевищувала діаметр зайчика.
Ця, здавалося б, незначна обставина, на яку інші дослідники не звертали уваги, стала для Ридана цілим відкриттям. Пояснення могло бути лише одне. Щоб перевірити свою догадку, професор змінив механізм, що пересував світлочутливу стрічку перед зайчиком. Новий апарат крутив бобінку в двадцять разів швидше, ніж раніше. Тепер стрічка завдовжки десять метрів перекручувалася з одного валика на другий протягом якихось двох секунд.
Ридан з нетерпінням чекав нової проби. Кілька днів інститутські техніки виготовляли і відрегульовували новий механізм. Нарешті, все було готове, і Ридан ввімкнув на осцилограф струми мозку кролика…
Ну, звичайно! Його догадка підтвердилася! Відрізок кривої, який раніше вміщався на десяти сантиметрах стрічки, тепер розтягнувся на два метри, і було видно, що весь він складається з дрібних зигзагів, які раніше, під час повільного руху стрічки, зливалися і утворювали потовщені лінії. Виходить, коливання струму в мозку відбуваються з набагато більшою частотою, ніж думали досі!
Але що це? Професор нахилився над новою цереброграмою. Так, так: товщина ліній знову була різна. Лінії складалися з ще швидших коливань світлового зайчика! Та це ж… — професор швидко прикинув можливу швидкість нових коливань — це радіочастота! Виходить, повинні бути і хвилі, промені!