ГЧ
Шрифт:
— Серце веде лік часу, фрау Ліз, — говорить Мюленберг, сходячи па площадку. — Десять років тому я вперше вибіг по цих сходах до доктора Гросса. Вибіг! Тепер я повзу… Сумний ювілей, фрау Ліз, тяжкі, погані роки. Але нічого не вдієш. Очевидно, буде ще гірше…
У фрау Ліз очі стають круглими. Не треба так говорити. Хто знає… Хіба можна тепер казати те, що думаєш…
— Ганс уже прийшов, — промовила вона ніби між іншим, входячи за Мюленбергом в лабораторію.
— Ганс хороший хлопець, фрау Ліз… Це добре, що він уже тут. Виходить, ми сьогодні закінчимо нашу велику роботу. Це теж чудовий, але, мабуть, безглуздий факт. — Останні слова він вимовив потихеньку.
— До
— Лист? — кілька секунд він вивчає конверт. — Ні… можете йти, до приходу пана Гросса нічого не треба.
Він чекає, поки зачиняться двері. Потім стоячи розриває конверт.
«Управління мюнхенського муніципалітету дуже просить пана доктора Гросса прибути на адресу: Людвіг-штрасе, 104, відділ 8, кімната 56, для переговорів. Інженер, пан Вейнтрауб, чекатиме доктора Гросса від 11 до 12 години сьогодні».
Так. От і сталося. Все зрозуміло. Мюленберг відчуває, як нудна слабість охоплює коліна. Він важко опускається в крісло, кладе голову на руки і думає. Скільки хороших, чесних людей загинули отак, — багатьох він знав… Це стандарт. Людину запрошують з’явитися в яку-небудь установу. Там, у кімнаті, яка не має ніякого відношення до цієї установи, гестапівець ввічливо нагадує людині, що вона тоді-то там-то сказала таку-то фразу або розповіла анекдот антинацістського характеру. Або приховала у службовій анкеті своє неарійське походження. Або не витягнула руку вперед на знак привітання на зборах, коли вшановували фюрера. Або відмовилася брати участь у розробці нового способу масового знищення людей…
Іноді людина просто не повертається додому, а іноді приходить — зламана, похнюплена, спустошена…
Виходу нема. Гросс, звичайно, повинен піти. Навіщо він їм потрібен? Звичайно ж, не для того, щоб видати йому патент. Невже вони догадалися про те, як можна використати його винахід? Мабуть, так.
— Ганс! — кричить він у сусідню кімнату. — Ідіть сюди на хвилинку.
Худий, з розкуйовдженим світлим чубом і глибоко запалими очима юнак, у старенькому, засмальцьованому комбінезоні з’являється на порозі, граючись викруткою.
— Здрастуйте, Ганс! Як справи?
Юнак посміхається. Майже все готове. Монтаж додаткового агрегату буде закінчено години за дві. Сьогодні можна приступити до випробування машини.
Похмурий вигляд Мюленберга гасить його радісне збудження.
— Що трапилося, пан Мюленберг невдоволений роботою?
— Ні-ні… Навпаки. Якщо нашій роботі судилася перемога, то я вважаю, що ваша заслуга в цій перемозі не менша від моєї. Але… ось почитайте…
На обличчі Ганса, що спалахнуло від похвали, виступають тіні тривоги, коли він перебігає очима запрошення.
— Хіба в нього що-небудь не гаразд?
— Наскільки я знаю, Гросс чистокровний баварець. Ні, я думаю, що це результат тієї замітки, яка з’явилася цими днями в «Технічній газеті». Я пробував утримати його від цієї інформації. А втім, все одно, рано чи пізно…
Внизу лунає, стук у двері.
— Ідіть, Ганс, продовжуйте монтаж. Поговоримо потім. Не будемо поки що турбувати його.
Доктор Гросс різко відчиняє двері і одразу зачиняє їх за собою. Він повна протилежність Мюленбергу: невеликий на зріст, сухорлявий, поривчастий, метушливий. Попелясте волосся стирчить пасмами в різні боки. На мить він зупиняється біля дверей.
— Ви вже тут! — Мюленберг у відповідь доброзичливо настовбурчує вуса. — Неподобство! Ви просто дитина, дорогий
Тепер Гросс уже посміхається, потискуючи руку Мюленбергові.
В сусідній кімнаті він вітається з Гансом.
— Як справи, дорогий мій? О, та ви вже майже кінчаєте! Чудово! — він знову біля Мюленберга. — Бачили? Треба налагоджувати випробування. Ах, Мюленберг, я, здається, починаю хвилюватися. Настає урочиста хвилина!
— Так, Гросс… сьогодні справді урочистий день. Адже сьогодні ювілей…
Густі сірі брови Гросса зводяться гострими кутами вгору.
— Який ювілей?
Мюленберг встає і подає йому свій пакунок.
— І от вам мій скромний ювілейний подарунок. Сьогодні десятиріччя нашої спільної роботи. Можу додати, що кращих років у своїй інженерній діяльності я не знав…
Гросс розчулений цим урочистим виступом. Він потискує обидві руки Мюленберга, потім розгортає пакунок.
— Масло… Справжнє вершкове масло! І так багато! Признатися, я скучив за ним. Ну, спасибі… нас тепер цим не балують. Свято — так свято! Ми сьогодні влаштуємо розкішну каву. Ганс, кличте Лізет. Я повинен сказати, Мюленберг, що ваша участь в роботі дала мені можливість розв’язати завдання передачі енергії без дротів. Без вас мені не вдалося б перетворити свою ідею в машину, яка сьогодні буде готова. Так, це — дата! Сьогодні захитаються підвалини сучасної техніки. Ви уявляєте, друзі, що буде? Магістралі електропередач перестануть обплутувати земну кулю. Передавати енергію буде простіше і вигідніше, ніж будувати малі місцеві електростанції. Невидимі дроти понесуть енергію над океанами і пустелями. Літаки, поїзди, кораблі стануть електричними і підуть по своїх трасах без пального. Електрика остаточно замінить пару. Споживання нафти та її продуктів скоротиться до мінімуму. Людство стане багатшим, культурнішим…
Гросс підвівся.
— Мюленберг, кожне технічне завоювання, подібне до нашого, — крок до епохи процвітання людства. І от ми вносимо свою частку в прогрес, у створення небувалого розквіту культури.
Голова Гросса гордо закинута назад, очі спрямовані кудись у простір. Якби не піджачок, до того ж досить потертий, він був би схожий на пророка.
Мюленберг мовчить. Він докладає страшних зусиль, щоб його обличчя нічого не видавало. Гросс — дитя, сліпе і вперте дитя. Про яке «людство» він говорить? Чи не про те, представники якого так схожі зараз на оскаженілих гієн, що безглуздо сіють довкола себе смерть? Це вони кинули всі свої сили і засоби на винищення подібних до себе і от зрошують кров’ю мирних землеробів квітучі простори Європи, Африки, Азії, змітають з лиця землі тисячолітні надбання культури… Цьому «людству» Гросс віддає свій внесок… Хіба не зрозуміло, що як тільки цей «внесок» вийде за межі лабораторії, людство перетворить його на жахливу зброю знищення і руйнування!
Мюленберг відчуває себе співучасником злочину.
Гросс — чесна, добра людина. Він зробив велику справу. Але як пояснити йому справжнє становище, коли він і слухати нічого не хоче про політику. «Я не цікавлюсь політикою, — говорить він іноді роздратовано. — Політика лише функція культури, техніки». Яка нісенітниця!..
Мюленберг ловить слушну паузу і подає Гроссу одержану повістку:
— Ось іще ювілейний сюрприз…
Гросс читає. Мюленберг стежить з-під брів за виразом його обличчя. Зрозуміє, чи ні?