ГЧ

Долгушин Юрій Олександрович

— Ти прямо поет, Колю!

— Що там — поет. Переді мною цей спектр електромагнітної енергії постає, справді, поемою, створеною природою, — поемою про могутність людського майбутнього. Вона написана невідомими письменами, але ми потроху розбираємо їх, розкриваємо таємниці. Мало не щороку відкриваються нові властивості то одних, то інших частот. Чи давно ми виявили, що короткі хвилі придатні для далекого зв’язку! А люмінесценція під дією ультрафіолету — світні фарби! А радіолокація! А мітогенез! А радіоастрономія!.. Але багато ще не розкрито…

— І ось ти розкриваєш

чергову таємницю? — спитав Федір, відчуваючи, що його друг захопився і час повернути його до початку розмови.

— Я просто знайшов метод, який дає можливість створити генератор для одного з найменш вивчених діапазонів, — знову серйозно заговорив Микола. — Скажімо, для мікрохвиль. Тепер їх можна буде посилювати, плавно змінювати частоту, тобто вивчати їх властивості. Такий генератор уже буде цінним вкладом у нашу техніку. Але є в мене й інша думка… Я гадаю, що в цих частотах ховається здійснення однієї дуже давньої мрії — про владу над елементами.

— Алхімія?!

— Що ж… Називай, як хочеш. Рано чи пізно треба доходити й до цього.

— То й до чого ти вже дійшов?

Тунгусов кілька секунд мовчки дивився на друга. Потім рішуче попрямував до одного з столів у кутку кімнати і там обережно скинув просте бязеве покривало з якоїсь споруди. Підійшов і Федір, уважно розглядаючи незрозумілу конструкцію.

— Ось він… — тихо сказав Тунгусов.

— Як, уже готовий? Це і є твій генератор… незнаних чудес?

— Так, він, — підтвердив Микола. — Тільки не зовсім готовий. Не вистачає окремих деталей.

Це було дивовижне поєднання радіотехніки і хімії. Десятки маленьких пробірок, колбочок, трубок і пластинок з різних металів чергувалися з проводами, котушками, екранами та електронними трубками різноманітних форм і розмірів.

— Бачиш? На допомогу мені прийшла хімія. Справа в тому, що кожен хімічний елемент має своє певне випромінювання… Але стривай, — Микола подивився на годинника, — лишилося дві хвилини, більше не можна. Замри ще раз, Федю.

Тунгусов знову «занурився» у хвилі ефіру. Два рази плавно обійшов увесь любительський діапазон, не зустрівши знайомих сигналів. На третій — піймав німця. За тоном сигналів було видно, що той уже на іншому передавачі. Зв’язок відбувся похапцем і був лаконічний. Німець передав:

«Даю схему моєї антени: LMRWWAT. Розберіть неодмінно і повідомте, тоді передам роботу за схемою. Повторіть, як прийняли».

Потім співрозмовник зник, не сказавши більше нічого.

Хвилин п’ять Тунгусов сидів перед таємничими літерами, намагаючись розгадати їх зміст. Тепер уже було цілком зрозуміло, що антена — лише маскування. Ніяких таких схем і позначень для антен у радіотехніці нема. Він написав окремо на клаптику паперу «LMRWWAT» і підійшов до Федора.

— Ось, Федю, нова задача! Це шифр. Вірніше, це ключ до шифру якогось повідомлення, котре буде одержано, як тільки ми розберемо ключ.

Федір довго дивився на літери.

— Нічого не розумію, — сказав він нарешті.

— Я теж, — замислено промовив Тунгусов.

* * *

Цієї

ночі Микола Тунгусов довго не міг заснути. Ні, не відвідини «комісії», не доля його радіотелефону, навіть не таємнича радіограма німця збудоражили його. Зустріч з Федором — першим у його житті та й єдиним, по-справжньому близьким другом — виявилася подією, значення якої він відчув лише тепер, лишившися сам.

У його життя ввійшло щось велике, всепроникаюче, що вже було колись давно, але потім розтануло і забулося.

Давно — це дитинство. Безрадісне, голодне, часом страшне. В ті роки бушував вихор громадянської війни, що охопив величезну частину земної кулі. Вихор цей зірвав, як піщинки, зі своїх місць людей, закрутив їх у просторі; одних вимів зовсім за межі країни, інших підняв, розсипав кого куди… Роками потім люди шукали людей. Вихор поніс і засипав десь землею батька. Старшого брата Никифора закинув у Москву на завод, він один годував сім’ю. Микола з хворою матір’ю зостався в злиденному волзькому селі.

До найменших подробиць згадував зараз Микола цей початок свого шляху в життя.

…Вечоріє. Стоїть він, дванадцятирічний босоногий хлопчисько, біля низенького вікна в рідній своїй хаті і сукає волосінь з кінського хвоста: завтра на світанку — рибу вудити на Волзі. Поряд на лаві сидить мати, стомлена, похмура, мовчазна; він ловить її тривожний погляд і знає її думки. Уже місяців зо два нема ні звістки, ні грошей від Никифора. Що з ним? Як жити? Коли щось трапилося — кінець…

Миколка хлопець вдумливий, серйозний. Матір йому жалко, але її тривоги він не поділяє. Навіщо даремно хвилюватися? Нічого не відомо… Для нього, Миколки, зараз важливе інше: постаратися завтра не проспати, наловити якнайбільше риби, частину проміняти на хліб… Та що там, у крайньому разі піскарів десятків три-чотири він завжди насмикає. Чи багато треба на двох!..

Сонце сідає за ліс, за коліно Волги; от уже і волосся не видно в руках.

Раптом підвелася мати з лави, радісно простягла руки до входу, — а там нема нікого і двері замкнені…

— Никифор!..

Кинулася вперед і, обнявши порожнечу, повалилася на долівку.

…Потім, опритомнівши, мати впевнено і вже зовсім спокійно вирішила все:

— Помер наш Никифор, Миколко… Тепер збирайся і йди в Москву. Днів за десять дійдеш, може, й підвезуть люди добрі… Адресу візьми, знайди завод… Поясни все, ти тямущий… Либонь, знайдеться робота, скажи, брат, мовляв…

…І от дорога. Він пішов удосвіта, просто так, як ходив по рибу, тільки торба добавилася за плечима. Невідома Москва у свідомості не уявлялася ніяк. Чи надовго і до яких змін життя він ішов — хлопець не думав. Рідне село, рідні місця здавалися вічними, незмінними. Минуть дні, хай тижні, — повернеться він, і все потече, як і раніше. Хіба міг хто-небудь знати тоді, що не тільки це село підніметься і перейде на інше місце, але й саме місце його стане дном нового Московського моря, а над вигонами, де пас Миколка корів, підуть пароплави — по новому, найвеличнішому з водних шляхів, створених людиною!..