ГЧ

Долгушин Юрій Олександрович

Регулярно через кожні два дні, точно о 21.10 за московським часом, він виходив у ефір, посилаючи перші виклики «CQ» — «Всім!» Міжнародною мовою короткохвильовиків-любителів це означає: «Я готовий. Хто хоче розмовляти зі мною?» Потім він повідомляв свої позивні і переходив на прийом. Обережно і плавно міняючи настройку, прослуховував увесь діапазон коротких хвиль, відведений любителям міжнародними конвенціями, йому відповідали. Він вибирав співрозмовника і знову вмикав передавач. Так зав’язувалися в ефірі знайомства, призначалися «побачення», налагоджувалися короткі і тривалі регулярні зв’язки, ставилися рекорди «DX» — наддалеких зв’язків. Кожне нове знайомство закінчувалося проханням: «Pse QSL». Це означає:

«Надішліть, будь ласка, вашу картку, що підтверджує прийом». І от уся стіна біля його установки вкрилася цими своєрідними «квитанціями» — красномовними свідченнями «деіксів», — надісланими поштою з Чілі, Уругваю, Ліберії, Марокко, Гаїті, з Філіппін, Гебрідів, Нової Зеландії та інших далеких закутків земної кулі. На них були зображені пальми, сфінкси, піраміди, собачки з навушниками, іноді фото самих любителів. А ті одержували від Тунгусова «ім’я», яке на радіожаргоні означало не так людину, як географічну точку Москви, — радянські «QSL» — картки з зображенням Мавзолею Леніна.

Міжнародними правилами заборонялися «приватні» розмови між любителями. Можна говорити лише про короткохвильову техніку, про чутність, про конструкцію установки, її деталі тощо. І в усіх капіталістичних країнах існують спеціальні поліцейські радіослужби, які стежать за порядком в любительському ефірі. Але як стриматись від зайвих слів, як не натякнути про життя, коли говориш з радянським «омом» — любителем!

Останніми тижнями був особливо настирливим якийсь німець, судячи з усього — теж досвідчений короткохвильовик. Він експериментував з новою антеною власної конструкції і дуже коректно, без будь-яких зайвих слів, просив підтримувати регулярний зв’язок до кінця дослідів. Усе це було б цілком нормальним, якби Тунгусов тонким нюхом «старого вовка» ефіру не помітив з самого початку деяких дивних особливостей. Німець уникав давати свої позивні. Спершу він змушений був їх все-таки повідомляти, але робив це не за прийнятою формою, а лише один раз, якось мимохідь. Потім, коли він помітив, що Тунгусов уже пізнає його «цеку» за почерком, за манерою роботи на ключі, він і зовсім не користувався позивними, починаючи нову розмову так, ніби він продовжує щойно перервану. Тунгусов зрозумів, що його партнер — unlis — підпільник.

Здогад цей підтверджувався ще одним спостереженням: з тону сигналів, який іноді змінювався, з того, що робота німця була нерегулярною, Тунгусов відчув, що той користується різними передавачами і, очевидно, експерименти з антеною вигадані.

Що все це означало?

Він вирішив чекати і спостерігати, продовжуючи підтримувати зв’язок, акуратно дотримуючись «ефірних традицій».

Остання розмова ще більше заінтригувала його. Німець передав: «Я радий, що ви добре зрозуміли суть моєї роботи з антеною. Наступного разу повідомлю нову схему. Вона буде цікавою для вас».

Слово «антена» було передано якось грайливо, навмисно нерівно. Німець явно давав зрозуміти, що воно в лапках, виходить — це маскування, яке повинне бути зрозуміле Тунгусову. Остання фраза, навпаки, відзначалася підкресленою твердістю, значимістю крапок і тире. Очевидно, справа була серйозна. Микола відповів: «ROK!» — «Усе зрозумів. Чекаю».

І Тунгусов з нетерпінням чекав обіцяного повідомлення. Тому він так поспішно й кинувся до апарата, коли попереджений ним Ниркін повідомив, що німець «цекулить», тобто повторює виклик «CQ».

Плавно повернувши диск настройки, він швидко вловив у безладному щебетанні ефіру знайомі, трохи уповільнені наприкінці сигнали, і відповів на виклик. Німець передав:

nw QSK 20 mins»

Це означало:

«Тепер припиніть зв’язок. Я вас викличу через двадцять хвилин».

Тунгусов з досадою закусив губу, вимкнув струм і скинув навушники. Слово «тепер» говорило про те, що його запізнення

стало причиною якихось утруднень у німця, йому стало соромно: вперше за ці роки він допустив таку неточність у любительській роботі!

— Ну, давай знову говорити, — сказав він, — у мене двадцять хвилин, потім ще сяду за передавач. Тепер ти про себе розкажи…

— Ні, стривай, стривай, Миколо! Про мене потім. У тебе, я бачу, життя цікавіше. Але дивлюся я на весь цей твій мотлох і нічого не розумію. Чим ти, власне, займаєшся? Ти… одружився, чи що? Квіточки якісь завів…

Микола розсміявся.

— Ні, Федю, не одружився. Але життя у мене зараз прямо джерельне — вирує і піниться! Розкидався я, правда, дуже: тут і квіточки, і хімія, і математика, і електрика. Але це недарма. В наш час, якщо хочеш зробити щось велике в науці, в техніці, треба до біса таки багато знати. Широкий горизонт треба мати перед собою, багато бачити.

— А інакше, як на велике, ти, звісно, не згоден… Пізнаю, пізнаю! Пам’ятаєш наші суперечки: «життєва система», «оволодіння культурою»? Продовжуєш цю лінію?

— Ні, де там… — Микола важко зітхнув. — Усе зайве — вбік. Просто обмаль часу навіть на головне, необхідне.

— На «велике», на оце? — Федір окинув поглядом робочі столи Миколи.

— Так. Головне — тут. Після роботи, увечері, вночі.

— А чому не в себе в інституті, в лабораторії? Певно, там зручніше. Та й колектив усе-таки. Одна голова — добре, а…

— В інституті — план, — уникаючи прямої відповіді, сказав Микола. — Роботи там непочатий край, хоч не дуже цікавої, але справді необхідної і дуже спішної. А це в мене… для душі. Я й не намагався включити до плану. Але якщо вийде… думаю, велику справу зроблю. Завдання серйозне. Ще нікому не говорив про нього, а тобі першому скажу. Ти в радіотехніці розумієш що-небудь?

— Мало, Колю. Пам’ятаєш, либонь, як учили нас тоді, в Сокольниках…

— То й сором, Федю! Зараз у нас кожен повинен добре розбиратися в електротехнічних явищах, особливо ті, хто причетний до науки і техніки. Рухатися вперед без цього стало неможливо не тільки в фізиці, але і в біології, і навіть у психології. Ну, добре, слухай, викладатиму в популярній формі.

Микола хвилинку помовчав.

— Розумієш, сучасна радіотехніка може створювати електромагнітні хвилі, змушуючи струм дуже швидко змінювати свій напрям у проводі, наприклад, в антені. Якщо ці коливання струму відбуваються, скажімо, триста тисяч разів на секунду, то від антени йдуть звичайні довгі радіохвилі. Якщо швидкість коливання збільшити до трьох мільйонів разів на секунду, підуть короткі хвилі, які вже мають нові властивості, зовсім по-іншому поширюються. Вони, як бачиш, дають можливість, маючи ось таку, як у мене, невелику установку, зв’язуватися з будь-якою країною на земній кулі. Але ж цей мій передавач споживає енергії не більше, ніж звичайна електрична лампочка на сто ват! Якщо ще підвищувати частоту струму, матимемо так звані ультракороткі хвилі. Ти, звичайно, чув, що вони відзначаються чудовими властивостями: можуть лікувати хвороби, прискорювати розвиток рослин, убивати мікроорганізми тощо.

— Виходить, чим коротші хвилі, тим ширші їх можливості?

— Ну, скажімо, так, Федю. А в більш високих частотах приховані величезні сили. Там — невидиме інфрачервоне, теплове проміння, воно дає нам можливість бачити в темряві; там світло, завдяки якому ми здобуваємо їжу, пізнаємо світ і красу… Там ультрафіолетове, смертоносне і водночас животворне проміння, там рентген, там страшне проміння радію і всепроникаючі космічні випромінювання, часточки атомів, які пронизують безмежний світовий простір…