ГЧ
Шрифт:
Ридан добре розумів, що задум цей мав і друге призначення. Є східна приказка: «Дуже добре — теж недобре». От і в Ридана було так. Він був добрим батьком, Ганна — доброю дочкою. Літній чоловік і дочка-підліток — хіба це сім’я? Що й казати, сім’ї не було. Бракувало тих численних непомітних турбот, — співчувань, оцінок, конфліктів і прикростей, які збагачують барвами і тонами життя звичайної сім’ї, як скрипка прикрашає обертонами і робить чарівним простий звук струни.
Професор не помилився. Поступово Наталя стала справжнім членом сім’ї; Ганна знайшла молодшу сестру і вихованку, Ридан — другу дочку. Зовсім
І от Наталя вже переходила в останній клас школи. Важко було б пізнати в цій витонченій, гарненькій дівчині колишню маленьку замазуру, як її називали тоді — циганочку. А втім, усі основні риси залишилися при ній — така ж вона була тоненька, смуглява, бистроока. А смішні кіски, які колись стирчали врізнобіч, тепер гордо прикрашали її задерикувате личко важким чорним вінком.
У ці дні перед екзаменами (Ганна складала за третій курс консерваторії) дівчата працювали наполегливо і методично, суворо дотримуючись розпорядку дня, накресленого разом з батьком. Зараз програма була порушена: Ридан ще не повернувся, і дівчата чекали його, готуючись до екзамену.
Вони сиділи в їдальні за великим столом, обклавшись книжками і зошитами. З відчинених навстіж вікон тягнуло ароматом якихось квітів і мокрої після дощу землі.
Шум автомобілів, що проносилися по мокрому асфальту провулка, раз у раз відволікав увагу Ганни; дівчина починала тривожитися. Вже три години як батько поїхав, а з розповідей Славки вона знала, що погоня за грозою іноді пов’язана з чималим риском.
Нарешті, на вулиці пролунав знайомий сигнал. Ось грюкнули внизу двері, і залунав голос професора. Наспівуючи, він швидко крокував по сходах.
— Приїхав! — полегшено зітхаючи і закриваючи книгу, сказала Ганна. — Ну, Нато, тримайся. Наукам кінець!
Ридан встановив правило: в поодинокі години, коли вони зустрічаються, — ніяких занять, ніяких справ; ці години повинні бути часом відпочинку, руху, ігор.
Професор шумно влетів до кімнати, став у позу і, владно піднявши руки, почав диригувати, наспівуючи:
Мы покоряем пространство и время, Мы молодые хозяева земли…Дівчата, що звикли до бурхливих наскоків професора, пожвавішали і весело підхопили пісню на повний голос.
Нам песня жить и творить помогает… —переробляв Ридан на свій лад.
Тим часом книжки зникли зі столу. Наталя, не перестаючи співати, діставала з буфета чайний посуд.
— Увага! — перебив раптом Ридан. — Хто з вас завтра екзаменується?
— Завтра — ніхто. Післязавтра…
— Чудово! Я вас обох арештую. Примусові роботи на годину, не більше. Домовилися? Треба поставити один дослід.
Він лукаво глянув на Ганну. Вона зрозуміла:
— Гроза
— Ну звичайно! І цього разу, здається, чудово допомогла. От зараз побачимо… А який розряд ми з Славкою піймали! Мало не в голову. Барабанні перетинки — вдрузки! Зорові нерви — на шматочки!.. Шкода, що вас тоді не було, коли я виїжджав, я б вам зубрити не дозволив, узяв би з собою… Ну, давайте швидше закусимо, дійте тут, а я піду дещо приготую… По місцях! — скомандував Ридан і зник у своїй лабораторії.
Хвилин через десять усі сіли до столу.
— Як повечеряємо, — наказав Ридан, — ідіть униз, будіть Тирсу і принесіть трьох кроликів. Номери вісімдесят чотири, вісімдесят п’ять і вісімдесят шість. Вони в наголовниках, з електродами.
— Не дасть, Костянтине Олександровичу, — сказала Наталя. — Нізащо нам не дасть без записки. Пам’ятаєте, я ходила по сову? Адже ж не дав.
Вона поклала перед професором блокнот і олівець.
— Не було такого випадку, — пробурчав Ридан, кладучи в рот половину бутерброда.
— Ну, дивіться! — сплеснула руками Наталя. — Ви ж самі тоді обурювалися Тирсою…
Ридан щось мимрив і заперечливо крутив головою.
Ганна, не підозрюючи каверзи, виступила на захист.
— Це було приблизно місяць тому, невже ти забув, тату? А хто тоді назвав Тирсу звірячим бюрократом?
Професор не здавався. Дівчата обурювалися, нагадували… Нарешті Ридан проковтнув останній шматок, запив чаєм і, хитро посміхаючись, сказав:
— Самі ви «сови». Це був пугач; Бубо Максимус — його ім’я й по батькові…
Дівчата напали на нього з двох боків; Ридан схопився, почалася галаслива метушня. Падали стільці, полетіла на підлогу чашка…
— Здаюсь! Відставити! — закричав професор, досхочу навтішавшись цим переполохом.
Доки дівчата наводили порядок, він сів до столу і написав розпорядження Тирсі:
«Видати трьох кроликів №№ 84, 85 і 86. І капусти».
— Ну, приготувалися? Пішли! Чекаю в лабораторії.
Вчений, як завжди, зайшовши до своєї лабораторії, надів білий халат, вийняв окуляри й повільно протер скельця.
Експеримент завжди потребує великої уваги. Все має бути заздалегідь передбачено і враховано, розташовано на своїх місцях. Найменший, здавалося б, недогляд може призвести до неправильного висновку. Ридан перед дослідом перевтілювався, немов збирався в тугий напружений клубок. Обережні, розмірені рухи приходили на зміну поривчастим жестам. Замість розмов — короткі, точні розпорядження і запитання. Тільки в очах, жвавих, сірих, різко окреслених очах Ридана кипіло складне, неспокійне життя.
Дівчата принесли кроликів у невеличких клітках і мовчки зупинилися серед лабораторних приладів, ніяковіючи у цьому святилищі вченого.
Те, що придумав Ридан, повертаючись після погоні за грозою, було просте і, здавалося б, мало розв’язати складне питання. Цього разу техніка майже не брала участі в досліді. Ніяких апаратів не було.
Біля самої стіни, що відокремлювала лабораторію від невеликої операційної кімнати, обладнаної для роботи над тваринами, Ридан поставив на стіл спеціальну клітку, екранізовану від усіх електричних впливів зовні свинцевою сіткою. Дві такі самі клітки були розташовані по другий бік стіни, в операційній.