Архе
Шрифт:
– СЛОВА Є СВІТ...
Мої очі зафіксувалися на ньому. Я зрозумів значення людської зіниці.
195
– ...А СВІТ Є СЛОВО
Все, що береглося в голові, вмить ущільнилось до літер: СЛОВО
Велетенське простирадло думок змітає ураганний порив дикого, свіжого вітру
осяяння, і я виджу те, що змушує пищати міліціянта Вітю.
СЛОВО поглинає Себе. Дзеркало саморефлексій розлітається друзками в
безконечність. Тільки трафарет. Літери.
Я перевів погляд
Дзеркальний вогонь.
Я зрозумів, що дивлюся на Самого Себе і закричав ув опівнічне небо Львова: ХЛОР!!!
ФТОООРШ
ЙООООООД!!!
БРООООООООООО!!!
сфокусував очі, відчуваючи себе повітряною бульбашкою, що підіймається з
глибин Маріанської западини на поверхню, залиту жовтим - кольору молодого
канарка - світлом. Коли внутрішній поверхневий натяг бульбашки зрівнявся з
поверхнею,
я очистився я згадав я зрадів
Погляд зібрав мозаїку і нарешті впізнав джерело жовтого проміння. В руках у
мене була напіврозквітла троянда невимовної свіжості, красива, наче поле
ромашок у бурю, її жовтий колір здався квінтесенцією самої суті жовтого, і
єдині слова, які видавалися достойними того рівня насиченості, були: чистий, повний, конечний
196
ЗГАДАВ
Хвилину, може, й більше, я ковзав чистими незміряними поверхнями пелюсток, відстежував вологі магістралі прожилок, ловив ледь вловиму присутність
аромату.
Нарешті відірвав погляд, відчуваючи, що можу знову загубитися між відтінками
її барви й опинитися в закинутому домі з виписаним під трафаретку світом.
– Ей, ти! Вино бухаєш?
– спитав мене якийсь чувак досить епатуючого прикиду й
дикої зачіски.
Я кивнув.
– Шо, приторчав?
– спитав чувак, киваючи на троянду.
– Гляди ж, не задивися
знову.
Чувак витяг з-за пазухи плящину портвейну, відкоркував її зубами, сплюнув
пластиковий корок на землю й відважив міцний ковток у горлянку.
– Астат, - представився добродій, але, побачивши, що відбилося на моєму
обличчі, вишкірився:
– Шутка. Краще зви просто чуваком. Або маестром. То ти бухаєш?
Я кивнув і ликнув портвейну.
– А шо, Астата з Вами немає? Маестро коротко реготнув.
– І не було! І не буде во віки віків. Амінь, ріднесенький: Астат - ето я.
Він знову передав пійло мені:
– На он, краще випий. І ходи, з Дерешом познайомишся.
g і так ти опинився ось тута?
– недовірливо перепитує Терезка.
– Саме так. При певних обставинах вираз «Слова - це світ, а світ - це слово»
мають феноменальну силу до пробудження.
– Ти, Менделєєв, мені чимось нагадуєш мого друга
Я дещо знітився - устами дитини гундосить істина.
– Ну... трішки. Але Антон - це, як ти розумієш, не більше, ніж тінь від Джима
Менделєєва. Антон створений
197
у... гм, у тісній співпраці з Дімкою. Вкидуєшся? А взагалі, ніхто нікого не
робив. Це все суть відлуння. Echoes. Дмитро самим своїм існуванням породив
ехо у моєму тексті. Як попередні мої героїні перегукуються з тобою.
– То в тебе були дівчата й до мене?! І ти нічого не казав?! Я вдаю, буцім
ніяковію.
– Гаразд, - м'якне вона.
– Жартую. Але основну думку я вловила. Все є
відлунням нічого, так?
– Точно!
Терезка хоче щось додати, але передумує. Вона дивиться на Менделєєва і наче
зауважує невидимі зміни.
– Отож, друзі, - каже хімік, погладжуючи бороду.
– Як уже було сказано, Бог -
великий любитель парадоксів. Мир вашій безодні. Бувайте
л
Дмитра не стало. Я ахнув і не зауважив. От де драматургія.
– Ні х-х-хуя собі!
– видихає маестро.
– Я тоже так хочу... Але ше почекаю.
Вам наверняка інтересно взнати деякі особєнності моєї фантазії, частинкою
которої, кстаті, є й ви. Зокрема, яким, Дереш, буде твоє ізумлєніє, мені
цікаво, коли ти дізнаєшся, що тебе придумав лічно я?
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
ОСЯЯНІ СВІТЛОМ ПАРАШ
не скажеш - не розіб'єш (загадка)
Nothing's gonna change the world Marilvn Manson Маестро всюди бажаний гість - саме тому зараз він вагається, де зависнути
далі.
Він ходить під дощами Львова, щомиті й скрізь віднаходить колумбові яйця.
Маестро - це людина ідей. Він бризкає ними, наче мокрими пальцями. Тому пучки
пальців у нього завжди м'ятні.
Сидячи на лавці навпроти Друкарської Академії, він мружиться лагідному
сонечку, що пробивається крізь голе гілля на його писок. Він прислухається, як топляться в щебеті горобці. Ще ніколи пташки не вар'ювали так рано - ледве
березень, а з погодою робиться щось таке, від чого свербить верещати й
кидатись на радощах під трамвай №7.
Маестро до певної (для декого - лякаючої) міри є моржем. Надворі плюс три, а
він сидить на вітрі у тонкій вітрянці й смугастій матросці і є собі, як
кажуть, на приколі.
Поруч, на лавці, лежить валіза з двома блискучими замками. Всередині є капа-
ґобелен з вигаптуваним оленем біля годівниці - нею маестро накривається, коли
ночує влітку десь на будові чи в парку. Крім капи, у валізі лежать ліхтарик і