Архе
Шрифт:
– Шо ви тут робите?
– спитав другий.
– Наркотики куримо.
– Я тобі зараз пошуткую! Я тобі пошуткую! Вітя, ану сніг порий там.
Молодший міліціянт, Вітя, спритно розгрібаючи сніг носаком чобота, ніскілечки
не сумніваючись, відказав:
– Курили. Точно курили...
– він підібрав зі снігу торішній недопалок, понюхав, посвітив ліхтариком і викинув.
– Чого кричали?
– продовжив перший, вчергове пройшовшись по нас овалом
електричного сяйва.
–
«До людей!
– читалося між рядками.
– До людей, с-суки!»
– Ну... хто шо, - сказав Дикий.
– Тут кожен шукає щось власне.
Міліціянт посвітив йому ліхтариком у лице. Дикий наморщив носа.
– От ти, бачу, ти думаєш, ти тут самий мудрий, - здогадався старший
міліціянт.
– От шо ти тут робиш о першій ночі?
– Я?
– Ти, ти.
– Аз єсмь. Хіба це карно?
– І знають твої батьки, чим ти займаєшся?
– спитав у відповідь Вітя, все
шукаючи у снігу склад злочину. Я коротко реготнув, і гладший міліціянт знову
засліпив нас ліхтариком:
– Наку-у-урені! Ой, підуть... Глянь, Віть, які в них очі...
– Зараз, знайдемо, - міліціянт Вітя розігнувся і струсив рукавиці від
налиплого снігу.
– Де брали? Там, внизу? Признавайтеся, бо підемо зараз по
гарячих слідах, як знайдемо баклажку, труба діло буде. Я вам чесно, хлопці, кажу, так шо кажіть вже.
– Ми чули, як ви тут кричали. Чого кричали, я питаю?
– Можливо, це були не ми, - відказав Дикий.
– Це були Інші. Ідіть шукайте
далі.
– І дайте тим хуліганам! Шоб не кричали більше!
– підтакнув Олежик.
– А ти замовкни!
– гавкнув перший, і світло від його ліхтарика мазнуло по
Ґєниковому кавказькому обличчі.
– Гі-і-і-ИА ТО ШО ТАКЕ?
Міліціонер на мить ошелешено завмер. Я подумав, що зараз його вхопить дзен, і
Віті доведеться викликати швидку.
– Гм-м-м... Схоже на телефон, - припустив Дикий.
– Звідки тут телефон? Чий він?
Дикий викопилив губу, показуючи, що й сам до пуття не розуміє, як це диво тут
опинилось.
– ЧИЙ ТЕЛЕФОН, Я ПИТАЮ?
– світло ліхтарика перепливає з одного обличчя на
інше.
192
193
Дикий шморгнув носом. Пауза.
– Ладно. То мій телефон. Можете мене заарештувати.
– Де його взяв?
– Подарували.
– Вкрав!
– впевнено кинув Вітя.
Старший міліціянт чомусь озирнувся довкола і посвітив ліхтарем поміж дерев.
– Вітя, зроби поверховий обшук. Чи не мають ножів, зброї. А я викликаю сюда
машину.
Вітя вправно обмацав Олежика - спершу ззовні, потім під курткою. Потім саму
куртку. Так само пробігся руками
– Шо таке?
– спитав він, намацавши якусь опуклість у кишені.
– Наркотики.
Міліціянт запхав руку і витяг футляр від окулярів.
– Ти мені договоришся! Чесно кажу: їдеш зараз в участок.
– Показуйте, які маєте документи, - сказав старший, коли Вітя закінчив з
обшуком.
Ніхто не ворухнувся.
– Так. Кажіть, де вчитеся, працюєте? Мовчанка.
Зашипіла рація. Крізь тріск я розібрав:
– ЧШШШШШ! Ч-ККШ Третій! Третій! ЧШШШШШШ У нас тут пограбування! Приїжджайте!
ЧШШК!
Міліціянт сказав щось нерозбірливе собі під ніс і сказав у рацію.
– Четвертий, під'їдь машиною по дорозі. Забираємо тута. А нам кинув:
– Збирайтеся, їдемо з вами в райвідділ.
Не встиг я подумати, що ладен усе життя віддати заради однієї-єдиної, одної-
однісінької речі, як ця річ стала дійсністю.
Зненацька... Зад з во ни в... Те л е ф он...
Міліціянти... Завме рл и...
Ґєньо... За вм ер...
194
Олежик... Зав ме р . ..
Дикий... Завмер... Я...
Завмер.
Телефон задзеленчав знову. «А дзвінок уже старий», - подумав я.
– їба-а-ать його мать!
– видихнув Вітя. Я бачив, що рот у нього ніяк не може
стулитися докупи. Обережно, мов до коробки з бомбою, міліціянт підкрався до
апарата.
– Тихо-тихо, Вітя, - спробував відвернути напарника старший.
– Хуй його знає, шо та пацанва...
Телефон...
Задзвонив...
Утретє...
Міліціянт зняв слухавку, і на чорній пластмасі відбився контур телевежі. Вітя
обережно притулив слухавку до вуха. У тиші, котра запала, до моїх вух долинав
кожен звук:
– Алло? АЛЛО! АЛЛО! БОГ? БОГ!
Моє тіло наповнилося непоборною важкістю. Я відчув: варто зараз подумати про
найнікчемнішу дрібницю - і та думка розпоре свідомість, як шпага напнуте
вітрило.
Наступної миті у небо зі свистом ввірвалося щось сяюче, і небо вибухнуло
міріадом фонтануючих вогнів. Яскравий салют, немислимий каскад феєрверків.
Трубка випала з рук міліціянта: Вітя віддав себе салюту. Він почав пищати і
тупотіти на місці ногами з наростаючою інтенсивністю.
– І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і!!!
– вищав Вітя
дитячим голоском. Очі його нерухомо дивилися в небо. Ноги тупо-тупо-тупо-
тупо-тупотіли.
– І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і'і-і-і-і-і-Ш!
Я глянув на Дикого. Половина його лиця у відблиску салюту стала багряною, інша - блакитною. Дикий вхопив мій погляд і прошепотів: