Архе
Шрифт:
Тепер ще раз... Глянь на небо.
Я задер голову догори. Вогні великого міста висвітлювали лиш пласти
неперервних, важких формацій страто-кумулюс від горизонту до горизонту.
– Бачиш просвіт у хмарах? Знайди його.
Я намацав поглядом маленьке віконечко, крізь яке виднілося пару зірок.
– Тримай його. Дихай.
Шум дерев став гучніший. Решта галогенів, із Диким включно, робили те ж, що і
я. Між нами, певне, тривало якесь єднання - за
передати той стан легкості, спокою, спорідненості, що виник у колі
переплетених рук. Від закинутої назад голови на очах затанцювали фіалки.
– Яке важке небо... відчуй його вагу... Відчуй, як воно тисне на тебе.
Від слів Дикого небо навалилося непідйомним відсирі-лим матрацом.
– Земля притискає тебе до неба. Ти затиснутий між верхом і низом.
189
Я моментально зрозумів значення слова плющити. Мене плющило й в'ючило, грицало й пекало, щурило, пазурило, цвиркало, сутанило наскрізь ковдрами в
зірочку, аж підгиналися коліна. Мене розчавлювало між небом і землею щось
таке сильне, про існування чого раніше я ніколи не здогадувався.
– Збери всю важкість в одному повільному вдиху. Повільно набери повітря...
Пові-і-ільно... Та-а-ак... А тепер разом:
– ФТОР!
– ХЛОР!
– БРОМ/
– ЙОД/
(земля б'є мене в ноги я відриваюся від поверхні і переді мною увесь Львів як
на пузі мій к ри к наповнює цей с віт своїм зву ком і світ і сну є тільки
через м ій з вук ми боже я КО СМОС)
Щоб не впасти, я міцніше вхопився за плечі побратимів, але не відчував їх.
Тіло мимоволі обм'якло, і я повалився на землю. Мої вуста були спроможні на
одне, я безупинно кричав:
– О БОЖЕ БОЖЕ БОЖЕБОЖЕБОЖЕБОЖЕ БО Ж Е Б ОЖ Е Б О ЖЕ! БОЖЕ!
Нігтями я дер замерзлу землю, шукаючи опори, але свідомість могла хіба
ковзати поверхнею цих відчуттів, усе будучи в полоні величі, величі
звільнення, яке ледь не лиґнуло мене до останку.
Нарешті я зумів сісти на землю. Морозу не відчувалося, тільки крижаний жар
щойно пережитого.
– Ну як?
– спитав Дикий, присівши біля мене навпочіпки.
– Тайм-аут. Десять хвилин, - видавив я. Женя гмикнув.
– Та й ну, Бром. Давай далі! Буде іде крутіше! Америку буде видно!
Я піднявся і розправив штани, що врізалися джинсовою складкою в міжніжжя.
– Гаразд. Але через десять хвилин. Ми стали і запалили.
Покуривши, перейшли на нове місце і прокричали ім'я хлору.
«Троянда?» - знову запитав у себе, не розуміючи, до чого б це.
– Дикий, це троянда?
– спитав уголос.
Дикий промовчав. Ґєньо мовчки
– Талант, - сказав Олежик із незрозумілим сумом.
– Такий далеко піде.
Ми зробили ще одну паузу - хвилин так на п'ять - і ковтнули перцівки. Я
відчував себе унітазом, з якого вантузом вичищають нечистоти.
– Шум дерев, - охриплим, але все тим же проникливим голосом втретє завів
мантру Дикий.
– Вслухайтеся і наповніться ним... Подивіться на небо... Яке
воно важке, як воно придавлює...
– ВСІМ СТОЯТИ! НАРЯД МІЛІЦІЇ!
Мене відразу ж зажбурило в далеке торфовище, єдиним станом якого були
відокремленість і сірий густий переляк. Голоси виникли так зненацька, і страх
від несподіванки здушив горло. Тілом прокотився терпкий тремор і вдарив, як
фонтан шампана, в тісну черепну коробку. Перед очима замерехтіли бульбашки.
От так, заторохтів голос паніки всередині. От так. Попався. Зв'язався з
ненормальними і попався. От так. От так. Будеш знати, як з ненормальни...
Страх скував м'язи у подобу гамівної сорочки. Але я зауважив, що варто мені
зосередитись на страхові, як і він, і голос просіюються крізь сито уваги у
гігроскопічний спокій.
Прямісінько в очі вдарило яскраве світло ліхтарика. Коли воно зникло, крізь
жовто-зелені спалахи я розгледів двох
190
191
міліціянтів у шапках зі значками. Грубими мазками світла вони окреслили з
пітьми спершу наші пики, потім руки. Шляхи ліхтариків розбіглися, і білі
плями світла взялися хаотично вимацувати сніг біля наших ніг.
У місячному сяйві я розгледів контури ременів, що пересікали їхні груди. В
обидвох були рації. Один був низенький і чомусь видався старшим - мабуть, тому що був гладший. Інший - той вищий, підтягнутий - відчувався беззаперечно
молодим. Молодший здався мені справжнім лягавим: з гострим нюхом, блискучими
очима і молодими зубами.
– Показуйте документи, - напористим голосом почав перший, старший і, до того
ж, вусатий.
– Шо ви тута робите?
– У нас немає документів, - озвався Дикий.
– Ми тут гуляємо. А які проблеми?
– Ти рота не розкривай, бо заберемо всіх в участок. Документи! Чуєте? Ану
розійшлися! Розійшлися! Так, в лінію стали! Ану, ти!
– міліціонер звернувся
до мене.
– Ставай тут.
Я слухняно став у лінію з іншими галогенами, чим спробував натякнути друзякам
на сьому групу Таблиці Елементів (напевне, залишуся перформенсистом до
останнього подиху).