Архе
Шрифт:
інвайронмент Таліба ібн Саббаха. Називається чБогородиця-XXL». За зразок
бралася його стара квартира після Нового року. Особливо класна стеля. Заціни.
Я задер голову і витріщився на облуплену штукатурку. Можна було, звичайно, сказати, що в мене на хаті тріщини крутіші, але змовчав. Для галогена ніщо не
має значення.
Хе-хе.
– А загалом це все становить Об'єкт №3. КІМНАТА
КРИКУ.
Я здивовано підняв брови.
– А це як розуміти?
–
Я не второпав. Знову нахмурив брови.
– Гаразд. Якщо зовсім по-простому, то уяви собі так: Кімната крику - це
кімната, де всі мовчать. Бо ні в кого не вистачає хоробрості крикнути першим.
Як тільки ти
178
179
розумієш, що ти в Кімнаті крику, виникає так званий «скандал у світі ідей».
Але коли ти пригадаєш, що перебуваєш у Кімнаті крику, ти виходиш з неї, а
скандал триває тільки всередині Кімнати, серед тих, хто крикнути не
наважився. Тепер зрозуміло?
Так, тепер я зрозумів усе дуже гарно. Мені зробилося легко і свіжо, ніби я
покакав і спустив воду. Чи вийшов з кімнати на свіже повітря.
Дикий спитав:
– У тебе немає з собою целофану?
Я витягнув з кишені кульок зі смугами, залишеними пипками язика на майонезі, і простягнув Дикому. Той підняв з підлоги шматок цегли і придавив ним
кульочок.
– Класика жанру, - сказав він.
– Чорний кульок на підвіконні закинутого
будинку. А зверху цегла. Відчуваєш наплив дежав'ю? Дуже інтимні пласти
підіймаються, правда? А все завдяки поєднанню матеріалів. Як би ти назвав це?
Я замислився.
– Істіна ошеломляющяя.
– «Істіна ошеломляющяя»?
– перепитав Дикий.
– Саме так, - підтвердив я, і Дикий поплескав мене по плечі.
– Слухай, Дикий...
Дикий запитально кивнув, і його профіль на темній шибі зробив те ж саме.
Маршрутка, в якій ми їхали, зупинилась, і я перечекав, поки з салону вийде
жінка з дитиною.
– А от чого ти кажеш, що Клуб галогенів і Опера скрипу - мезальянс
тимчасовий?
Дикий колупав пальцем дірку в сидінні перед собою і рухав губами, ніби щось
рахував. Підрахувавши, промовив:
– Нестор говорить про мікросубкультуру якоїсь аж ноосферної елітарности. Він
має на це право. Як-не-як, Лялькарі дійсно створили її. Але говорити так, як
це робить Нестор, - все одно, що вдавати, буцім ти вийшов з Кімнати крику, розсівшись на порозі.
181
– А ти? Ти хіба не прихильник такої тусні?
– Я? Мені не потрібна тусня. Я сам собі субкультура. Нікому з галогенів не
потрібні доповнення.
– Дуже самовпевнено, тобі не видається? Дикий знизав плечима.
– Наша непотрібність запотребована. Подумай над цим. Як тільки перестане бути
потрібною і твоя непотрібність, ти звільнишся. Відчуття потрібності - одна з
пасток, які розставило твоє «я».
– А хіба моє «я» може мені зробити щось погане?
– А ти шо - все ще віриш, буцім воно справді твоє? Хочеш одну бувальщину?
Таку собі казку вічності?
Я кивнув.
– Чи можеш ти уявити, шо ше якихось п'ятсот років тому на Землі не існувало
скрипу? Скрипу як звуку, як відчуття, як сукупності думок, що огортають це
явище топосом визначеності?
– Якщо бути відвертим, - зізнався я, - то я взагалі не вірю, що п'ятсот років
тому Земля дійсно існувала.
Дикий посміхнувся.
– Так-от. А в якійсь далекій галактиці жила ціла цивілізація - надзвичайно
розвинена, до того ж - вона існувала у формі звуку. Блукали собі ці сутності
Всесвітом, аж поки не натрапили на Землю. І побачили, що в інформаційному
полі землян ніша, яку можна було зайняти їм, ще вільна. І вони зайняли її.
Відтоді всі почали чути новий звук. І звук цей ми тепер називаємо скрипом.
Дикий витримав паузу.
– Але це так, для дітей. Насправді ж мова йде не про сам звук, а про набір
думок, які надають цьому звукові визначеності. Звук - це ніби дзеркало, без
якого побачити цих інопланетян неможливо. А їхня могутня цивілізація - це і є
той корпус думок, яким ми описуємо скрип. Одним словом, діапазон
інтерпретацій скрипу розширюється не тому, що ми знаходимо нові естетичні
критерії для нього. Рух
закладений в самому понятті скрипу, в природженому намірі цивілізації скрипу
еволюціонувати. Подумай над цим.
Я зачаровано кивнув головою і замислився. Слова Дикого розійшлися в мені, наче кола по воді. З кожним словом, кинутим на моє плесо, щоразу чіткіше
відчувалася свобода розходження думок поверхнею.
Раптом мені перехопило подих.
– Виходить, - сипким від хвилювання голосом почав я, - виходить, не тільки
скрип міг прийти до нас зназовні!.. Саме уявлення про наше «Я» не є...
Дикий зробив застережливий знак рукою.
– Прийми це без слів. Називати - значить знову довірити штурвал тому
попутньому, якого ми колись необачно взяли на борт. А наші з ним дороги не
перетинаються.
Ми замовкли. В салоні панувала прониклива темрява. Грало радіо «Промінь».