Зброя вогню
Шрифт:
Ще покупавшись, Андрій почепив шаблю на пояс, тож тепер вона була при ньому. Він вийняв шаблю з піхов і поклав на стіл. Упир якийсь час дивився на неї, а потім злегка торкнувся клинка пальцем, і тієї ж миті, мов ошпарений, відсмикнув руку й показав палець Андрієві.
— Я так і знав…
На пальці була червона цятка — знак опіку.
— Виходить, це, все-таки, заклинання? — запитав Андрій.
— Ні, — відповів упир, — Гапка сказала, що справа у вогні, на якому шаблю викували.
— І чим же цей вогонь особливий?
— Вогонь принесений з Єрусалима, —
— Я це знаю.
— А чи знаєш ти, що коли, приміром, ранити мене звичайним списом, шаблею або кулею, то страждати від такої рани я буду рівно один день, а наступної ночі від неї і сліду не лишиться?
— Знаю. Так само в перевертнів, вампірів і відьом.
— А от якщо мене ранити твоєю шаблею, то рана ця не заживе ніколи.
— Це ти вичитав у «Книзі Мертвих»?
— Так. Більше того, твоя шабля може поранити і навіть убити не тільки тіло, а й найчорнішу душу. Тепер зрозумів, як можна допомогти Гапці?
— Тепер зрозумів! — Очі Андрія засвітилися невимовною радістю — здавалося, він от-от схопиться з лавки і затанцює.
Мефодій встав і відійшов до вікна.
— Не зрозумію, з чого ти так радієш…
— Як це з чого? — Андрій засунув шаблю до піхов. — Посічу я того демона на мілку капусту, і справі край!
Упир гірко всміхнувся і похитав головою.
— Не кажи «гоп!», поки не перескочеш, Андрію… Демон той дужий, як сам сатана, чи впораєшся?
Андрій стенув плечима.
— А куди діватися? Як кажуть, двом смертям не бути, однієї не минути…
— А я-от — яскравий приклад протилежного, — іронічно зауважив упир.
— Гаразд, Мефодію, не будемо гадати наперед, — сказав козак і встав. — Давай в дорогу збиратися…
Раптом упир різко підняв руку, і Андрій змовк.
— Тихо! Хлюпається хтось… І точно не рибина.
Козак і упир притихли. В очеретах хтось лунко хлюпався і фиркав. Потім хлюпання враз припинилося, а через мить знадвору долинуло чвакання мокрих чобіт.
— Ох-ох-ох, житіє моє тяжке… Ти вдома, Сивий?
— Розслабся, свої, — полегшено зітхнув Андрій.
Упир здивовано звів брови. Надворі хтось виливав воду з чобіт.
— Сивий? Так ти вдома?
Упир схопив Андрія за руку.
— Не відкривай, — прошепотів він, — це не людина, нутром чую.
Андрій поплескав упиря по плечу.
— Розслабся, кажуть тобі — свої, значить свої, — і крикнув голосно: — заходь, Никодиме! А ти, — сказав упиреві, — сядь.
Двері відчинилися, і на порозі з’явився невисокий, кремезний і кривоногий чоловік — з довгою, аж до пояса, бородою, у грубій полотняній сорочці й полотняних штанях. У руках він тримав чоботи. Довге, скуйовджене волосся і борода, втім, як і весь чоловік, були мокрими, і визначити їх колір було важко. У прибулого були великі карі очі, густі, кошлаті брови, ніс картоплиною, а губи, як вареники, — великі й бліді. Під очима темніли синці.
— У тебе гість? — ще з порога спитав
Андрій зробив жест рукою.
— Ні, заходь, заходь.
Гість лише переступив поріг, як одразу став принюхуватися, водячи носом у повітрі, як хорт.
— А що це в тебе, Сивий, так горілочкою пахне?
Погляд його впав на перекинутий на підлозі кухоль і тут-таки перескочив на бутель, що стояв під столом.
— Чуєш, Сивий, житіє моє тяжке… Це що, горілка? — спитав він, вказавши на бутель смішним, схожим на лопату пальцем.
Андрій кивнув.
— Ох, козаче, похмелитися б, а то житіє моє…
— Слухай, Никодиме, — обірвав його Андрій, — кінчай ти оце гниле діло, тобі до знахаря треба, щоб із запою вивів. А на бутель не косися, на тебе й так дивитися гидко. До речі, можу порадити доброго знахаря, ось він! — Андрій вказав на упиря.
— Годі тобі, Сивий, не знущайся, — обурено сказав чоловік. — Знахаря! Не треба він мені, коли захочу, сам кину. — Він почухав бороду і додав: — Я, щоб ти знав, уже другий день, як одну лише воду п’ю.
— О-о-о! — протягнув Андрій з відчутним сарказмом. — Це за останні-то два місяці?.. Подвиг, подвиг…
— Та ну тебе, — махнув чоловік рукою, — не наллєш, не помру… Та й у справі я до тебе взагалі-то…
Упир весь цей час мовчав і з цікавістю розглядав прибулого.
— Водяник? — запитав він нарешті.
Чоловік широко посміхнувся, оголивши неприродно білі широкі зуби, і присів на перекинутий цебер.
— Ага. А ти направду знахар? — запитав він, не перестаючи посміхатися, але вже по хвилі його посмішку як вітром здуло. — А щоб мене трясовиця затягла! — вигукнув він, пильніше придивившись до знахаря. — Так це ж упир!!! Їй-богу упир, або я таки допився!
— Ні, не допився, таки упир, — підтвердив Андрій.
Водяник похитав головою.
— Ех, Сивий, Сивий… Вже й з нечистю знаєшся! Докотився…
Упир зневажливо скривився.
— Чия би собака гарчала, а твоя б мовчала! Сам-то ти хто?
Водяник гордо підняв голову.
— Я — створіння природи, а от ти — нечисть!
Упир фиркнув.
— П'янчуга ти болотяний, а не «створіння»…
— Цить ви! — різко обірвав упиря Андрій. — Завелися, як баби базарні… Никодиме, — звернувся він до водяника, — це Мефодій, упир. Мефодію, оцей бородань, — вказав на чоловічка, — водяник Никодим. І, як на мене, то обидва ви — нечисть, так що давайте на цьому покінчимо… Отже, Никодиме, у справі, кажеш, прийшов? Ну так я слухаю…
Никодим знову почухав бороду.
— Пам’ятаєш, Сивий, ти оце якось просив мене дещо добути тобі з дна?
— Ти диви, не забув, — розсміявся Андрій.
— Так я теє… ну, готовий…
— Пізно, добули вже.
— Та ну? — здивувався водяник. — Хто?
— Русалка.
Водяник зареготав.
— Жартуєш, Сивий, а мо’ й брешеш?
Андрій показав шаблю. Водяник, очевидно, пізнав її, позаяк реготати перестав.
— Ух ти! Як же це вона тобі… Як же це ти її вмовив? — спитав украй здивований водяник.