Зброя вогню
Шрифт:
Минула година, потім друга, третя, а русалки все не було. Відчувши, що в нього вже вся спина й ноги затерпли, козак встав і потягнувся.
— Що ж, цього й слід було очікувати… Не бачити тобі тепер, бовдуре, своєї шаблі, як власних вух! Ех, шкода, гарна шабля була… Та й русалка була така нівроку…
— Всього-на-всього «нівроку»? — пролунало раптом за спиною козака.
Козак, аж здригнувшись від несподіванки, різко обернувся. Неподалік човна, лежачи на спині, на легких дніпрових хвильках погойдувалася русалка.
— Чого ж ти так поїдав мене очима,
— Що правда, то правда, — розсміявся козак. — А коло скелі, так узагалі очі свої забув, — не щодня ж таку красу побачиш!
Дівчина звабливо усміхнулася. Її волосся, хоча ще й досить вогке, вже не було скуйовджене, а гладко зачесане й акуратно укладене ззаду.
— Так довго… Я вже подумав, що… То ти знайшла?
— Довго? — русалка знову переливчасто розсміялася. — Та мені вистачило й п’яти хвилин, щоб твою шаблю знайти.
Козак здивувався.
— А чого ж тебе…
— Так довго не було?.. Ну, мала ж я хоч трохи навести лад на своїй голові!..
— Так, авжеж… То ти… знайшла шаблю? Де вона?
— Та буде тобі твоя шабля, — лукаво усміхнулася русалка. — Ти мені краще от що скажи, козаче: чого це ти шаблю, замість того щоб при боці її тримати, у скриню ховаєш, га?
— Куди це ти хилиш? — козак удав, що не розуміє, про що мова.
— Та годі тобі дурня клеїти, — сказала дівчина. — Це ж ти той козак, що з чайки дивом урятувався. Адже так? Кажи, якщо хочеш мати шаблю!
— Що ж, гаразд… Твоя правда, — козак встав і вклонився русалці. — Я і є той козак.
— Так чого ж не при тобі-то шабля була?
— Та була при мені шабля, — відказав козак, — тільки інша. А цю я беріг, подарунок це.
— Мабуть, хороша шабля, якщо в порівнянні з нею все, що я бачила в скрині, ти назвав «барахлом», — сказала русалка.
Козак кивнув і по хвилі спитав:
— Ну то де ж вона?
— Таж у човні ж! Озирнися! — засміялася русалка.
Козак озирнувся: шабля справді лежала в човні.
— Коли ж ти встигла?
— Та поки ти, козаче, ґав ловив, — сказала дівчина, — я тихенько ззаду підплила і поклала в човен.
Козак узяв шаблю і вийняв її з піхов. Клинок був сухий і анітрохи не поржавів: прості, без будь-якого оздоблення піхви були так ладно підігнані до шаблі, що вода всередину просто не могла потрапити. Простенька рукоять була скромно декорована сріблом, на клинку виднівся якийсь напис.
— Ззовні така неприглядна… — сказала русалка, бачачи, з яким трепетом козак оглядає шаблю.
Козак криво усміхнувся.
— Неприглядна, кажеш? А я тобі скажу, що ця «неприглядна» розрубає навпіл лицаря разом зі збруєю і конем, якщо вдарити правильно. Це — булат. Секрет його давно втрачений. Шаблю цю кували сім поколінь ковалів, останній з них, мій дід Семен, подарував мені її за… Втім, це не важливо. Важливо те, що іншої такої у всьому світі немає. Спасибі тобі, ніколи не забуду того, що ти зробила для мене.
Русалка підплила до човна і сперлася ліктями на борт.
— Та годі вже тобі! — Вона перегнулася через борт і взяла гребінь. — Краще давай навчи мене користуватися
Козак нахилився до русалки і швидко щось шепнув їй на вухо.
— Та ну! Оце і все?
— Ага.
— Зараз перевіримо…
Русалка прошептала щось над гребенем, і той клацнув, схрестивши зубчики. Потім прошептала ще раз, і гребінь розкрився.
— Тоді, козаче, все, ми квити, — засміялася русалка. — Бувай! — Вона відштовхнулася від човна. — Привіт Никодиму! — І зникла в темній товщі води.
Козак дістав із дна якір і вже зібрався було плисти, як раптом знову почув позаду себе русалчин голос:
— Гей, козаче!
Він озирнувся.
— А як же звуть тебе?
— Андрієм звуть.
— Дякую за подарунок, Андрію! — русалка помахала гребенем на знак вдячності, потім крутнулася, вдарила по воді хвостом і знову зникла під водою.
Козак розвернув човен проти течії і став підніматися догори по Дніпру, беручи правіше, до заростів очерету, де течія була не такою стрімкою. Десь години за півтори, залишивши далеко позаду загиджену скелю, яку, між іншим, козаки інакше як «Загидженою» і не називали, він звернув у невелику протоку і зник в лабіринтах заплав Великого Лугу. А ще через годину козак уже був на маленькому, порослому очеретом і лозою острівці, коло невеличкої хатини, стіни якої були сплетені з тієї ж лози й обмащені глиною, а стріха крита очеретом. Козак стояв коло хатини і підкидав дрова в багаття, над яким висів казан. У повітрі витав запах диму і готової каші. Коли сонце вже майже зникло за обрієм, козак зняв казан і пішов у хату. Поставивши казан на стіл, козак запалив каганець і сів вечеряти.
Незважаючи на непоказний зовнішній вигляд, всередині хатина була затишною. Глиняна підлога була вистелена сіном; під правою стіною стояв невеликий стіл і дві лавки, під стіною напроти входу розмістилося ліжко, в кутку над яким висіла ікона. В лівій стіні зяяло маленьке віконце, затягнуте риб’ячим міхуром, а по обидва боки віконця висіли полички з усяким начинням.
Повечерявши, козак прибрав зі столу, розстелив шматок льняного рядна, витяг з піхов шаблю і поклав її на нього. Потім зняв з полиці скриньку, дістав перо, клапоть паперу й чорнило і став переписувати на папір знаки, вибиті на шаблі. Коли козак закінчив, надворі вже була глупа ніч. Плавні Великого Лугу повнилися гулом і дзижчанням безлічі комарів і мошок. Козак задумливо дивився на полум'я каганця і згадував той вечір, коли дід Семен подарував йому цю шаблю.
— …Якби не ти, синку, згас би вогонь у кузні, і не закінчив би я клинок кувати, а ми ж двісті років цей вогонь підтримували. Не простий же він, з Єрусалима самого принесений…
Клинок лежав у горні. Дід Семен викарбував на ньому напис, зразок якого передавався з покоління в покоління. Тепер, за словами діда, залишався останній удар молотом, і клинок готовий. Нетвердою рукою старий коваль дістав клинок з горна і поклав на ковадло.
— Ану, синку, подай мені отой молот.