Зброя вогню
Шрифт:
Хряк почухав за вухом і запитав:
— Ну, так розкажи нам, хто він такий, отой характерник?
— Чаклун козацький.
— І що ж він може, цей чаклун? — поцікавився Пацюк, і в його голосі чулася легка іронія.
— Що може? — повторив Гробак. — Туману в очі може напустити, і ви кинетеся не на нього, а на тінь, що він її вичаклує. Він знає купу заклинань, щоб нашого брата зі світу зводити. Може бути за панібрата з нечистю всілякою, але тільки не з нами — вурдалаків він люто ненавидить і нищить скрізь, де тільки стріне. На додачу, як і всякий козак, вміло орудує шаблею. Ясно?
— Ясно, —
— Не ясно лише одне, — сказав Хряк, — де нам його шукати? І взагалі, ми що, втрьох на нього підемо? Одні?
Десь недалеко почулося вовче виття.
— Ні, не одні! — голос Гробака пролунав зловтішно. — Нам навіть шукати нікого не треба, сам найшовся.
Вовкулаки затихли і прислухалися: вовк знову завив, і вже десь зовсім поруч.
— Ні, здається, не вовк це виє… — тихо прохрипів Хряк.
Раптом на одному з боків яру в місячному сяйві вималювалась чиясь велетенська постать. Згори посипалася глина, і в яр стрибнула якась здоровенна потвора. Хряк і Пацюк притиснулися до прямовисної стіни яру і грізно загарчали. Потвора одразу відізвалася низьким, утробним риком. Уперед виступив Гробак.
— Тихше, тихше, Василю. Свої це.
Потвора була завбільшки з теля. Стояла на чотирьох лапах, причому передні були помітно довшими. Ступивши кілька кроків уперед, вона опинилась у смузі місячного світла. Дуже тіло напружено грало м’язами. Могутні груди важко здіймалися, як від швидкого бігу. Голова потвори була жахливою подобою людської, з масивною шелепою і величезними іклами. Потвора загарчала й вишкірилася.
— Хто такі? — спитала.
— Це, — Гробак вказав на двох вовкулаків, — мої брати — Хряк і Пацюк. Не забувай, Василю, в нас угода, ми разом.
Потвора сіла на задні лапи.
— «Разом»! Дав би я вам «разом»! Перевертень разом з вурдалаками — такого ще світ не бачив!.. На що лише не доводиться йти, аби того чаклуна в могилу звести…
— І за що ти нас так не любиш? — прохрипів Гробак якнайприязніше.
Перевертень знову вишкірився, продемонструвавши величезні ікла.
— А хоча б за оцей сморід! Від вас же тхне, як від розритої могили!
— Ну, не всім же пахнути, — філософськи зауважив Гробак і стенув плечима.
— Коротше, — гаркнув перевертень, — давайте до справи і скоріше з нею покінчимо. Гей, ви! — звернувся він до двох вурдалаків, що все ще стояли поодаль, не наважуючись виступити вперед. — Підійдіть сюди, нічого вам мене боятися.
Хряк і Пацюк обережно наблизилися до перевертня.
— Говори, Василю, ми тебе слухаємо, — прохрипів Гробак і всівся навпроти перевертня; його брати сіли поряд.
— Характерник зупинився в моїй корчмі, — почав перевертень, — у хаті заночувати не побажав, ліг надворі. З ним двоє: один лисий, як бубон, все зуби скалить, а другого я не розгледів. Схоже, що чумак. Побачив мене і відразу став за чаклуна ховатися, не збагну, з чого б це… А я, щойно вони з’явилися, одразу ж із корчми ходу дав, бо якби розкусив мене чаклун, то порішив би на місці. — Перевертень задер голову і протяжно завив. — Жити не дає, проклятий! Так наче медом йому в моїй корчмі намазано. Минулої зими тиждень у мене пробув, а я собі зад по ярах відморожував! Спасибі, Гробаку, ти хоч попередив заздалегідь,
Гробак зумисне низько вклонився.
— Завжди радий прислужитися, Василю, завжди радий! То як діяти будемо?
— Він нам справу полегшив, надворі ліг, таке рідко коли випадає, — перевертень моторошно осміхнувся. — Оточимо його зусібіч. Навіть коли й зачує нас, від чотирьох йому не відбитися, на шматки порвемо!
— А ті двоє? — насмілився озватися Пацюк.
— З ними, гадаю, проблем ніяких, у них навіть зброї не було…
Вурдалаки вдоволено замуркотіли.
— Оце потіха буде, оце вже погуляємо!
— Вперед! — гаркнув перевертень.
Вурдалаки спритно, як павуки, вилізли з яру, а перевертень вистрибнув слідом. На мить усі четверо зупинилися. В цю мить якась чорна тінь на секунду закрила собою місяць.
— Що це було? — прохрипів Хряк.
— Кажан, — відповів Гробак, — не звертай уваги.
— Здоровенний, — зауважив Пацюк, і всі четверо кинулися нічним степом у напрямку далекого вогника корчми.
Андрій і Никодим сиділи на колоді біля багаття, розведеного трохи далі від корчми, де вони щойно повечеряли і роздобрилися холодним пивом. Упир раптом кудись зник. Він зник разом з хазяїном корчми, який, до речі, зникав усякий раз, як тільки Андрій сюди навідувався. Завжди, коли козак про хазяїна запитував, дружина його відповідала якось непевно: то він раптово заслаб і зліг, то подався кудись у справах… А минулої зими, коли Андрій тиждень жив тут, хазяїн узагалі з дому зник, та так, що ані дружина його, ані дочка не знали, куди він запропав. І сьогодні, щойно побачив Андрія, так теж забігав, заметушився — і зник. Але найдивнішим було те, що разом з ним кудись пропав і Мефодій…
Мефодій відразу повівся досить дивно, лише переступив поріг корчми: став тривожно оглядатися навсебіч і якось дивно принюхуватися. А як тільки забачив хазяїна, так сховався за Андрія, а потім заявив, що в нього невідкладні справи, навіщось узяв з Андрія клятву, що той не ляже спати в хаті, і зник.
І от минуло вже години зо три, як Мефодій подався у «невідкладних справах». Никодим неприховано позіхав.
— Все, Андрію, ти як собі хочеш, а я — на горщик і в люлю! Дуже вже спати хочеться!
Водяник якийсь час понишпорив двором, приніс купу соломи, розстелив поодаль від багаття, влігся, згорнувшись калачиком, і відразу засопів. Але вже через кілька хвилин він кріпко завовтузився у своїй соломі, перекинувся на другий бік і невдоволено пробурмотів:
— І що це йому в голову стрілило надворі спати, коли корчма поруч! Вночі в степу-то холодно!
Андрій узяв кілька гілочок хмизу і кинув у багаття.
— Не знаю, Никодиме, я його вперше таким бачу. Хоча і знаю всього-на-всього кілька тижнів, але все-таки…
Андрій змовк. Водяник сів, по-турецьки схрестивши ноги, чим розсмішив козака.
— Так, Сивий, тільки не називай мене знову євнухом, а то розкажу Гапці, чим ти займався в Черкасах минулої зими!
— Все, все, здаюся, не буду більше… — Андрій жартома підняв руки вгору.
Водяник устав, пройшовся і сів поруч з Андрієм.
— Сивий, ти йому довіряєш?
— Не знаю. Мабуть… — Андрій задумливо подивився на вогонь. — Надто вже багато він знає…
Водяник узяв гілочку і розворушив багаття.