Зброя вогню
Шрифт:
— Будь ти проклятий, зраднику! — прогарчав він і протяжно завив. — То от чому ти ховався, упиряко!
Мефодій мовчав. Перевертень на очах став змінюватися, набувати людської подоби: Андрієва шабля зробила свою справу.
— Добий його, Андрію, — в голосі упиря чулася жалість.
Козак уже було замахнувся шаблею, як раптом за їх спинами пролунав відчайдушний дитячий зойк. Усі троє обернулися: позаду стояла дівчинка — дочка корчмаря — і дивилася на них повними жаху очима.
— Ні! — крикнула вона і кинулася до перевертня.
Андрій хотів зупинити її:
— Що ти
Але дівчинка спритно прошмигнула в нього під рукою, кинулася до перевертня й обняла його голову.
— Вона все знала… — Андрій опустив шаблю.
На крик дівчинки з корчми вискочила мати, в одній лише сорочці, з розпущеним волоссям. Підбігла до багаття і, побачивши, що сталося, зомліла. Упир і водяник заметушилися коло неї. Андрій стояв мовчки, з опущеною шаблею, і дивився на дівчинку. Та важко схлипувала і притискала патлату голову перевертня до своїх грудей. Дружина корчмаря, отямившись, кинулася до дочки, але тут же відсахнулася.
— Що це? Що це таке? — запитала вона тремтячим голосом і вказала на перевертня. — Відійди від нього!.. Відійди від цієї потвори геть! — закричала вона дочці.
Дівчинка звела голову, по її щоках текли рясні сльози.
— Мамо, це ж батько! Вони вбили батька!..
Очі жінки зробилися божевільними.
— Це правда, — сказав упир, — ваш чоловік — перевертень.
Дівчинка, погойдуючись з боку в бік, схлипувала щораз голосніше.
— Він ніколи не вбивав людей! Ніколи!!!
— А сьогодні намагався вбити трьох, — й оком не змигнувши, сказав упир.
Тим часом перевертень став хрипіти все тихше й тихше. Він майже набув людської подоби, і жінка признала в ньому свого чоловіка.
— Донечко, прикрий чим-небудь мій сором і відійди… Я вмираю… — ледь чутно проказав перевертень, враз конвульсивно смикнувся, заплющив очі й змовк.
Дівчинка несамовито скрикнула і впала головою батькові на груди, зайшовшись плачем. Корчмариха підійшла й опустилася на коліна поруч з дочкою.
— Ідіть звідси, — не своїм голосом мовила вона, — і ніколи більше не повертайтеся.
Андрій встромив шаблю в землю, очищаючи її від крові, витягнув і запхав до піхов.
— Пробачте… Ходімо, — навіть не підвівши погляду, сказав він Никодимові й Мефодію.
— Нелюди! Вбивці! — голосно крикнула дівчинка.
Андрій узяв свою торбу і понуро рушив у бік степу. Упир і водяник рушили слідом — перший кульгав, другий підставляв йому своє плече.
— Андрію, — спробував заспокоїти упир козака, — ми вчинили правильно. Він убивав людей, я точно знаю…
Андрій, сповнений суперечливих почуттів, глянув на упиря і похитав головою.
— Не в цьому справа, Мефодію… — він обернувся і з жалем глянув на дружину і дочку, які в розпуці схилилися над тілом корчмаря. — Просто їм не варто було всього цього бачити…
І, постоявши ще хвильку-другу, всі троє скрилися в нічному степу.
Між двох зелених, порослих кучерявими дубовими гаями гір розкинулася мальовнича долина. Долиною зміїлася-сріблилася невелика річечка і тут-таки, при виході з долини, тоненькою цівкою вливалася в широкий Дніпро. Через річечку
На правому березі, просто коло річки, у густому затінку яблунь і вишень стояв накритий довгий стіл, за яким сиділо не більш як півтора десятка людей, переважно жінки та діти. Це, власне, й були всі жителі цього хутірця з невибагливою назвою Дніпровий. З дорослих чоловіків на хуторі було тільки троє — дід Свирид і дід Явтух, старі й бувалі козаки, та мельник Степан.
Зазвичай дід Свирид і дід Явтух сідали по обидва кінці стола, але зараз сиділи на одному кінці і слухали історії, що їх розповідали троє гостей, прибулих на хутір вчорашнього вечора. А гостями були, як ви вже здогадуєтеся, характерник Андрій, обчикрижений наголо водяник Никодим (якого знали на хуторі як заядлого пияка, і який, як запевняв характерник Андрій, вже нібито зав’язав), а також упир Мефодій, лікар і помічник Гапки, знахарки, що жила на хуторі.
Гості сиділи саме між дідом Свиридом і дідом Явтухом. Навпроти сиділа Гапка. Вона була вродливою білявою молодицею років тридцяти п’яти, з м’якими, приємними рисами обличчя і добрими сірими очима. Погляд її завжди був якийсь стурбований, так наче вона бачить те, що не дано бачити іншим, і від того в очах її постійно світилася тиха печаль.
Праворуч від Гапки сиділа худорлява дівчинка років семи, чорнява й кароока. Усі називали її Пташкою, бо вона зовсім не розмовляла, а тільки щебетала, наслідуючи голос якого-небудь птаха. Гапка й Мефодій знайшли її торік у степу, голодну й обірвану. Швидше за все, вона якимсь дивом урятувалася від татар, що гнали ясир на Крим. Мефодій виходив дівчинку, і та любила його, як рідного батька.
Далі за столом сиділи мельник Степан, той самий, що колись пропонував водяникові бути його помічником, струнка чорнява жінка на ім’я Солоха з десятилітнім сином Тимком, восьмирічні сироти-двійнята Остап і Соломія, мати яких померла одразу по пологах, а батько з горя втопився, а також тринадцятирічний хлопчик Івась, матір якого три роки тому забрали татари, а батько козакував десь на Січі, і баба Галя — дуже огрядна й дуже весела жіночка.
Обід був бучним і веселим. Усіх дуже розвеселила розповідь Никодима про те, як він покинув пити. Один тільки мельник Степан не сміявся — сидів, роззявивши рота, і з подиву очима лупав.
— То ти, Никодиме, водяник? А я-то думаю, як це ти з колесом так хутко впорався! — сказав він, коли водяник закінчив розповідь.
Никодим гордо задер голу, як бубон, голову.
— Це я можу… То як, візьмеш мене помічником?
Степан нарешті посміхнувся.
— Помічником? Водяника? Ще питаєш! Який же мельник не хтів би водяника в помічники!
— Тю на твою лису голову, поганцю! А якщо знову зап’єш? — розсміялася баба Галя.
— Не бійтесь, не зап’ю.
— Ану, Гапко, — гучним басом мовив дід Явтух, — хлюпни нам з гостями ще по чарчині.