Зброя вогню
Шрифт:
Русалка задумалася.
— А не обдуриш?
— А хай мене грім поб’є, коли обдурю! Кажу ж — дорога мені шабля… Тобто йому.
Русалка підплила ще ближче.
— Добре, показуй дорогу.
Козак хутко відв’язав човен і взявся за весло.
— Авжеж. Тут недалеко.
Легкий човен швидко пішов за течією. Русалка плила поруч. Їй, очевидно, зовсім не важко було триматися однієї швидкості з човном, хоча той летів, мов на крилах. Козак мовчав. Русалка трохи заспокоїлася і стала його з цікавістю розглядати. Нарешті
— А що ж це твій друг сам за шаблею не подався?
Козак відкашлявся.
— А він, розумієш, дуже сором'язливий. З тобою йому ну ніяк не домовитися, от мене й попросив.
Дівчина демонстративно лягла на спину й обплила навколо човна.
— А самі пірнати не пробували?
Козак зміряв русалку поглядом.
— Еге ж, — усміхнувся він, — там такий чорторий!
— А крім мене, значить, попросити нікого?
Козак знизав плечима.
— Нікого. Є в мене, правда, один водяник знайомий, так запив, зараза.
Русалка втупила в козака здивований погляд.
— Жартуєш?
— Щоб мене чорна хвороба скрутила, коли жартую!
— Що, направду запив? — Русалка підплила вже до самого човна і з цікавістю глянула козакові в очі. — І що п’є — горілку, чи що?
— Якби ж то горілку! — скрушно сказав козак. — Вештається околицями, в самого борода до колін, кацапом прикидається. Скаржиться на своє «житіє тяжке» і горілки просить, а коли нема горілки, так брагу дудлить! А ти кажеш — горілку… Все п’є, нечистий!
Русалка похитала головою і спитала:
— А як звуть водяника твого?
— Никодимом.
Дівчина здивовано звела брови.
— Та ти що! А я й справді знаю такого!
Тут козакова черга стала дивуватися.
— Звідкіля це? Ти ж морська…
Русалка знизала плечима.
— А попалася я тобі де? У Дніпрі ж! Хіба не знаєш, що навесні ми в Дніпро запливати любимо і підніматися аж до порогів. Там-то якось я і зустріла цього Никодима. Він тоді з якоюсь утопленицею був, чорнява така, зі скелі разом у воду стрибали… — Тут русалка презирливо скривила губи й гидливо фиркнула: — Бридота. А ви, люди, їх русалками називаєте, утоплениць нещасних. Які ж вони русалки? Хороводи водять ночами. Ну, де ти бачив, щоб русалки хороводи водили? У нас навіть ніг немає. Бридота. Це я про ноги. Хоча в тієї чорнявки були нічогенькі…
Козак вухам своїм не вірив, так русалка розговорилася, а та навіть не помітила, що вже тримається однією рукою за борт човна.
— Так то ж він саме через оту чорняву й запив! — сказав він, коли русалка скінчила свою орацію. — Покинула вона його. На козака одного запала. Все марить, дурна, у вир його затягти. Що ж, лихий їй помагай! Усім же відомо, що потопельники не оживають, бо на другий день вони синіють, а на третій розпухають, і їх швидко знаходять раки! Ото і вся любов.
Русалка зайшлася переливчастим сміхом.
— Оце ти правдиво
— Нічого, місяць-другий помучиться, поп’є та й відійде.
— Та ж через місяць-другий вже й отого твого козака раки з’їдять! — знову розсміялася русалка. — А чорнявка, чого доброго, до Никодима повернеться…
Козак розсміявся у відповідь.
— А що, може, й повернеться…
Русалка враз змовкла, і, сіпнувши руку від човна, відплила вбік.
— То чому ж ти не дочекався, поки Никодим очухається? Мене обманом захопив…
— Пробач, — козак винувато глянув на дівчину, — але конче вже шабля потрібна, край, як потрібна, розумієш?
Русалка шморгнула носом.
— Гаразд. Далеко ще?
Козак хвилю-другу роззирався, ніби вишукуючи якийсь орієнтир, потім упевнено сказав:
— Отут.
Русалка кивнула головою, мовляв, ясно, і вже намірилася було пірнути, але козак жестом зупинив її.
— Що ще? — насторожилася вона.
Козак призадумався.
— Мабуть, я зніму з тебе гребінь зараз… — Хвилю помовчав і додав: — Якщо лише ти пообіцяєш дістати мені шаблю, а не втекти відразу.
— О?! Що це на тебе найшло?
— Розумієш, — козак потер потилицю, — чайку розтрощило вщент, тепер її й чайкою не назвеш, там самі уламки… Краще буде, коли ти зв’яжеш волосся, а то, гляди, заплутаєшся ще, а я не хочу, щоб через мене з тобою щось лихе сталося.
— Пізно спохопився! — єхидно кинула русалка. — Лихе вже сталося! Бачиш, як волосся намокло й заплуталося! Я його тепер довіку не розчешу! А сохне знаєш скільки?!
— Але, зрештою, я ж не повискубував його тобі! — трохи обурився козак. — Подумаєш, намокло… Помиєш заодно…
— Я його, між іншим, сьогодні вранці мила. А потім півдня сушила й укладала… І де ти взявся на мою голову зі своїм гребенем!
— Але ж гребінь тобі залишиться, в подарунок, так би мовити…
— Знаєш, що можеш зробити зі своїм гребенем… — різко обірвала його русалка.
— Здогадуюся, але краще візьми його собі, — козака явно забавляло те, що русалка сердиться. — Ну, то як, домовилися? Не втечеш?
Русалка обережно потягнула гребінь і скривилася.
— Не втечу, — в безвиході сказала вона.
— Тоді знімаю.
Козак швидко й нечітко щось прошептав, гребінь клацнув і випав із волосся. Русалка спритно підхопила його і кинула козакові.
— Лови! — крикнула вона, миттєво зібрала вузлом волосся і зникла під водою.
Козак упіймав гребінь, покрутив його трохи в руках і відклав убік. Затим узяв люльку і став набивати тютюном.
Поки він набивав і розкурював люльку, човен трохи віднесло течією. Помітивши це, козак узяв великий обв’язаний мотузкою камінь, що лежав у човні, і, потроху попускаючи мотузку, опустив його на дно. Потім став напружено вдивлятися в поверхню води, час від часу потягуючи люльку.