Зброя вогню

Завітайло Тарас

Андрій подав дідові великий молот, і мозолиста рука міцно обійняла руків’я. Молот здійнявся вгору. Рука дрібно тремтіла, але враз на якусь мить тремтіння припинилося, і молот упав на клинок точним і розрахованим ударом. Дзень! Потім дід хутко опустив клинок у бочку з водою. Клинок засичав, а дід знесилено опустився на лавку.

— Ну от і все… — По зморшкуватому обличчю старого стікали краплі поту. — Рукоять зробиш сам.

Андрій здивовано звів брови.

— А як же ви?

Дід стомлено

посміхнувся, показавши один-єдиний зуб.

— Все, Андрійку, я свою справу зробив. Тепер і помирати можна… Шаблю в церкві освяти… — Голос діда усе слабшав і слабшав, а сам він став поволі хилитися долу, видать, останній удар геть позбавив його сили. — А знаки ці особливі, синку… — Дід сперся ліктем на лаву, Андрій устиг підхопити його під руку. — Ек-зор-цизм… — І, сказавши це, ледь чутно схлипнув і змовк…

Тихо потріскував ґніт каганця, десь у лозах відчайдушно писнув заєць, потрапивши, мабуть, до лап лисиці.

— Ех, діду Семене, діду Семене, — похитав головою Андрій, — ясна справа — екзорцизм… Але ж який?! Двадцять років я над ним голову ламаю!

За вікном пронизливо скрикнув хижий птах.

— Ну, та Бог із ним, завтра подумаю, як-то кажуть, на свіжу голову…

Козак зітхнув, піднявся з-за столу і направився до ліжка. Та не встиг він і кілька кроків зробити, як у двері хтось настирно постукав. Козак притьмом скочив до столу і вхопив шаблю.

— Хто буде?

— Впусти, добрий чоловіче, переночувати, — з-за дверей почувся хрипкий чоловічий баритон.

Андрій насторожився: нежданий гість одізвався зовсім не по-козацьки.

— Зажди, зараз відчиню.

Андрій відсунув засов і відчинив двері навстіж. На порозі стояв чоловік, з виду — начебто чумак. У світлі повного місяця та Андрієвого каганця прибульця було видно досить добре: кругле вусате обличчя, кучма, недбало зсунута набакир, червоний кептар нарозхрист, сині шаровари.

— Пусти, чоловіче, я неозброєний.

Андрій відступив на крок і пильніше придивився до нічного гостя.

— Ото ж то я й дивлюся, що неозброєний… І не страшно тут вештатись уночі без зброї?

— То я зайду? — Прибулець переминався з ноги на ногу.

Андрій ще трохи розглядав гостя, а потім засміявся і сховав шаблю в піхви.

— А яким це тебе, брате, вітром сюди занесло?

Прибулець зняв кучму і вклонився.

— Та оце ж оказія така — заблудився у плавнях.

— А човен твій де? — криво усміхнувся Андрій.

— А там, в очеретах сховав! — прибулець махнув рукою кудись убік.

Андрій кивнув.

— Пощастило ж тобі… Тут верст на сімдесят

глухомань дика, а ти-от на мою хатину набрів.

Прибулець і собі кивнув.

— Ага, точно, що пощастило.

Андрій раптом на мить задумався.

— А знаєш, може, не так-то вже тобі й пощастило… — Він хитро усміхнувся і підморгнув: — Що, їсти хочеш?

Прибулець знову кивнув.

— Ще й як! Другий день, вважай, без їжі, — сказав він і якось дивно прицмокнув губами.

І тут Андрій зробив те, що суперечило всім правилам гостинності: скрутив дулю і тицьнув майже під самий ніс своєму нічному гостеві.

— А дулі з маком не хочеш?!

Отетерілий гість відступив на кілька кроків назад. Андрій розсміявся.

— Скільки живу, а такого ще не бачив, щоб упирі* по болотах шастали!

Гість похапцем напнув кучму на голову і підібгався весь.

— Про що це ти, добрий чоло…

— Чеши звідси, — обірвав його Андрій, — а то сотворю на твоїй мерзенній пиці «екзорцизм», як казав покійний дід Семен, скрутить тебе в три погибелі, а потім вибирай: або срібну кулю в лоба, або осиковий кілок у гузно. Втямив?!

— Ну, я почекати можу, — рот упиря розплився в широкій усмішці, оголивши довгі гострі ікла.

— Ти, я бачу, нічого не зрозумів, дурню, — грізно розсміявся Андрій. — Я ж то в хату тебе запрошу, от тільки назад ти вже звідси не вийдеш! Не на того натрапив!

— Та ні, здається, саме на того.

Андрій сперся рукою на одвірок.

— Не зрозумів?

Упир відкашлявся.

— Ти — козак Андрій на прізвисько Сивий, характерник*, так?

Андрій мовчав. Упир, піднявши вказівний палець, сказав урочисто:

— У мене до тебе надзвичайно важлива справа є! Я від знахарки*, що з хутора Дніпровий. Агафією звуть, Гапкою. Знаєш таку?

Андрій відступив убік.

— Заходь.

Упир заходити не квапився і стояв, переминаючися з ноги на ногу.

— Я-то зайду, тільки ти теє… екзорцизм свій облиш…

— Гаразд, не буду, вповзай, — з насмішкою сказав Андрій.

Упир зайшов у хату і відразу покосився на ікону над ліжком.

— Не перехрестишся? — Андрій кивнув головою в бік ікони.

— Не насміхайся, — фиркнув упир.

— А то ж як? Екзорцизм облиш, не насміхайся… Що ж з тобою ще робити? Може, хлібом-сіллю почастувати?

— Якщо на те твоя милість, то я й від чарочки не відмовлюся.

Андрій аж присвиснув.

— Ну, ти, брате, даєш! Від чарочки, кажеш, не відмовишся? Даруй, але я глечики з крівцею в хаті не тримаю!

— А я крівцю і не п’ю, — невдоволено буркнув упир.

— Як це? — Андрій здивовано глянув на гостя. — Ти ж упир?

— Ну, упир.