Зброя вогню
Шрифт:
— Та не жалій! — підморгнув дід Свирид.
Мефодій спритно підсунув свою чарку Гапці, що потягнулася за бутлем, а Андрій, навпаки, прикрив свою рукою.
— Мені досить, спасибі. Я краще прогуляюся, здається, переїв трохи…
— То й добре, — сказав водяник і поплескав себе по гладкому череві. — Ах, як я знудьгувався за домашніми харчами!..
— Дивись не лусни, — підмахнув Никодима Мефодій, який, на відміну від водяника, що ковтав галушки, як з переляку, лише закушував горілку.
— Ну, я піду, — Андрій встав і направився
— Я з тобою! — крикнув Івась і схопився був бігти за Андрієм, але Солоха смикнула його за руку і гримнула:
— Ні, ти спершу доїси борщ, а вже потім підеш!
Івась з-під лоба глянув на Солоху, але все-таки сів на місце, взявся за ложку і, невдоволено сопучи, став доїдати борщ. Тим часом Андрій зник у заростях бузини на іншому березі річечки.
— Немає правди на світі, — буркнув Івась, доївши борщ і відклавши ложку, — баби козаком керують!
Усі дружно розсміялися, а Солоха сердито сказала:
— По-перше, не баби, а жінки, а по-друге, який же з тебе козак вийде, коли хирлявим виростеш? Ти ж і двома руками шаблі не вдержиш!.. Ну ось, тепер можеш іти шукати Андрія.
Івась мовчки встав з-за столу і побіг. Перейшовши місток, на мить зупинився.
— Баби — вони і є баби… Де ж мені його тепер шукати? Він же характерник! — невдоволено буркнув, шмигнув носом і пірнув у густі зарості бузини.
Пообідавши, чоловіки сіли під вишнями і смачно закурили, а жінки, прибравши зі столу, взялися вишивати. Діти в саду грали в козаків і татар. Остап і Тимко палко сперечалися, кому цього разу бути татарином, а кому козаком, Соломії ж, як завжди, дісталася роль татарської бранки, яку потрібно було визволяти. Тільки Пташка не брала участі в грі, — вона щиро горнулася до Мефодія і гралася золотавими шнурками його кисета.
У саду лунав дитячий регіт. Остап і Тимко зійшлися на тому, щоб тягти жереб. Татарином випало бути Остапу, і тепер Тимко й Соломія сміялися з нього, коли він вдягнув облямовану хутром татарську шапочку і взяв у руки батіг. Білявий і синьоокий, Остап ніяк не скидався на бусурмана і, розуміючи це, сам лунко сміявся.
Гапка трохи повишивала, а потім, розпорядившись стосовно вечері, пішла шукати Андрія.
Гапка знала, де він може бути, — за горою, на березі Дніпра, — і одразу пішла тути. Андрій сидів на широкому пні, що стояв коло самої води, і задумливо дивився на хвилі, що одна за одною, ледь чутно хлюпочучи, накочувалися на піщаний берег.
— Я люблю тебе, Гапко…
— Я знаю, — вона присіла поруч і схилила голову йому на плече.
— Пообіцяй мені, що коли все обійдеться, ти надалі будеш обережнішою, — Андрій повернувся і пильно подивився їй в очі, але Гапка відсторонилася і фиркнула:
— Ще чого! Нічого такого я тобі обіцяти не буду. Приймай, яка вже є… Ти б мене, приміром, слухав? Нізащо, робив би все по-своєму.
— Може, й так, — зітхнув Андрій. — До Купала залишилося три дні.
Вгорі над ними пронизливо ячали чайки. Вдалині, над протилежним берегом Дніпра,
— Ходімо, Андрію. Скоро гроза почнеться.
— Гроза? — Андрій встав і потягнувся. — Ой, Гапко, це буде справжня буря, а не гроза! Але в нас є ще трохи часу…
Гапка обняла Андрія і поклала голову йому на груди.
— Я так скучила, — прошепотіла вона.
— Я теж…
У цей момент за спиною Андрія затріщали кущі. Андрій різко обернувся: з кущів визирнула голова Івася, а через мить вже й він сам стояв біля них. Обличчя хлопчика було блідим і наляканим. Він тремтів.
— Татари! — ледве видихнув Івась. — За дві версти звідси! Чоловік сорок, рухаються сюди…
Гапка підійшла і взяла хлопчину за плечі.
— Ти впевнений, що це татари?
Івась намагався опанувати себе і вгамувати дріж, що так і колотив ним.
— Впевнений. Точно татари.
— Швидко на хутір! — крикнув Андрій і побіг по звивистій стежці. Гапка й Івась побігли за ним.
Звістка про татар уразила всіх гірше грому. Вже три роки ці іродові діти не навідувалися на Дніпровий, і ось на тобі…
— Не панікуйте, — заспокоював жінок і дітей Мефодій, — у нас же під горою землянка вирита, вона добре прихована, вкрита дерном, перечекаємо там.
— Аякже! Перечекаємо! — кричала баба Галя. — Та ж ці нехристи спалять тут усе!
— Зате ми живі залишимося, — осадив бабу Галю дід Свирид.
Пташка злякано притиснулася до Мефодія.
— Гапко, забери її до інших дітей.
Гапка підійшла й обережно взяла дівчинку за руку.
— Ходімо, не бійся. Мефодій нікуди не дінеться. Правда ж, Мефодію?
Дівчинка підняла своє заплакане личко і благально подивилася на упиря.
— Правда, Пташко, правда, — лагідно запевнив той.
Дівчинка слухняно пішла слідом за Гапкою.
— Андрію, — сказав упир, підійшовши до козака, — вони будуть нас шукати.
— Знаю. А що робити? Битися не зможемо, їх надто багато.
Упир кивнув.
— Битися не треба, треба відвести їх куди-небудь.
— Куди?
— Верст за десять звідси — козацьке сторожове поселення, там їх зазвичай буває чоловік двадцять — двадцять п’ять… Якщо переконати татар, що хуторяни пішли туди…
— Молодець, Мефодію! — Андрій зрозумів задум упиря. — Так і зробимо.
— Що значить — «переконати»? — тривожно перепитала Гапка, підійшовши до хлопців.
— Це значить, — втрутився дід Явтух, — що один з нас повинен залишитися тут і зустріти татар.
— Саме так, — пристав до ради й дід Свирид.
— Я залишуся, — сказав дід Явтух.
— А фігу тобі! — вигукнув дід Свирид і скрутив під носом Явтуха здоровенну дулю. Великий палець цієї нехитрої конструкції через постійне куріння люльки, з яким не розлучалися ні той, ні другий, був чорним, як вугілля. — Я залишуся!