Ярославна
Шрифт:
— Ваше прізвище, ім’я?
— Це вже ні до чого, пане Родеман. Адже лікуватись ви у мене не збираєтесь? Хоча лікування вам і не завадило б: у вас, я бачу, нервовий тик. Та й мігрені, судячи з вашого блідого обличчя, докучають вам.
Тільки суворе виховання в старовинному прусському маєтку і багаторічна звичка володіти собою допомогли Родеману стриматись. Але тику не заховаєш: ліва щока справді тіпається.
— Звідки ви знаєте німецьку мову?
— В роки моєї юності я навчався у Лейпцігу. Це було ще до першої світової війни.
У двері постукали, і
— Яунзен, тутешній скрипаль… До ваших послуг, пане майор. Я німецьку знаю, пане…
І застиг, вражено втупившись у полоненого. Той і бровою не повів, невимушено сидів у кріслі і навіть не глянув на скрипаля.
Майор, який хотів було недбалим рухом відіслати перекладача, помітив, як змінилося у того обличчя.
— Ви знаєте цю людину?
Перекладач щось забурмотів, очі його забігали. Він заперечливо хитнув головою і не міг відірвати очей від опухлого обличчя полоненого, скалічених рук, кривавих плям, що з’являлися на білій солдатській сорочці.
— Хто ця людина, я питаю?
Скрипаль заметушився, позадкував до дверей і жалібно забелькотів:
— Я маленька людина… І нічого не знаю. Я краще піду… Нічого не знаю… Я гадав тільки перекладати…
Майор натиснув дзвоник, і в кімнату ввалився здоровенний єфрейтор з засуканими рукавами.
Родеман кивнув на перекладача:
— Він знає, хто цей партизан. Зрозумів?
Здоровило, визвірившись на скрипаля, взяв його за петельки, трусонув. Той тільки гикнув.
— Не тут, не тут! — поспіхом наказав майор.
— Не треба мучити людину! — суворо мовив полонений. — Він хворий і вашого допитування не витримає. Відпустіть його!
І байдуже додав:
— Я — Доктор.
Яунзен заплакав, витираючи сльози рукавом піджака:
— Бачить бог, — схлипував він, — я не сказав. Не я… Ви мене врятували колись, вилікували від галюцинацій. Простіть, простіть…
Єфрейтор викинув його за двері і вийшов сам слідком.
А майору фон Родеману чи не вперше в житті зрадило багаторічне уміння володіти собою, таїти свої почуття. Він, не приховуючи подиву, шаленої радості, торжества, зловтіхи, — всі ці почуття враз оволоділи ним, — розглядав полоненого. Так оце той самий Доктор? Командир партизанського загону? За голову якого обіцяно велику винагороду? Доктор, якому дали прізвисько «Залізний», а про його хоробрість і мужність складають легенди?
Одна з легенд розповідає, ніби своє прізвисько він одержав у таборі смерті, де витримав жахливі тортури, і не тільки витримав, а ще й зумів утекти, та не сам, а повів за собою чимало полонених.
Майор Родеман розглядав полоненого з жагучою цікавістю. Ним оволоділо нестерпне бажання дізнатися: чому ця людина «залізна»? Що допомагає їй бути такою? Що це — презирство до смерті? Байдужість дикуна до фізичного болю? Але ж Доктор, за його словами, навчався у Лейпцігу, він знає німецьку мову. І разом з мовою він, безперечно, перейняв якусь частку культури німецького народу. Отже, назвати його дикуном, варваром не можна. В чому ж
Виказувати до чогось свою цікавість — це не зовсім виховано. Тому майор зробив над собою зусилля і набув знову спокійного вигляду.
— Так, я чув про вас, — недбало кинув він і всівся зручніше в кріслі, закинув ногу на ногу в начищених чоботях. — І треба зізнатись, ці чутки щодо вашої поведінки і прізвиська «Залізний» ви підтвердили, знаходячись… в гостях у мене. Я в захопленні.
— Дякую, — так само недбало відповів Доктор. — Я не виняток, пане майор. «Залізних» людей у нас дуже багато, значно більше, ніж ви собі уявляєте. Ви повинні б упевнитись у цьому за півтора роки війни.
– І я не питаю вас, — продовжував майор, ніби й не чув останніх слів полоненого, — ні про те, в якому саме місці розташована ваша, база, ні скільки людей у загоні. Мені тепер зрозуміло — ви не скажете.
— Ви на диво прозорливий, пане майор. Чи не це вас переконало? — і Доктор підняв скалічені руки.
Майор роблено здивувався і глумливо спитав:
— Хіба вам болить? Цього не скажеш, дивлячись на вас.
Доктор мовчав. Очі його, звузились — зостались тільки щілинки. Потому заговорив повільно, важко, наче зважував кожне слово:
— Ви вгадали, пане майор. Саме так — не болить. І вас дивує — чому? Що ж — поділюсь з вами таємницею, коли вже самі не можете й досі здогадатись.
— Я вам уже сказав, що я хірург. Вірніше, був ним… до сьогоднішнього ранку, — сумно сказав, розглядаючи свої потрощені пальці. — Ці руки тепер не втримають скальпеля. А втім — ще спробуємо. Ми не з тих, хто втрачає надію.
— Так ось, у свій час я зробив собі невеличку і не дуже складну операцію. Це, правда, й операцією назвати не можна. — Кілька спеціальних уколів, які паралізували центр болю в мозку. І відтоді я не відчуваю болю.
— Казочки полюбляєте, Докторе? Ми вже не в тому віці, мій милий, — перебив його майор.
— Чому казки? Невже ви ще не переконались в цьому за… сьогодні?
Майор з підкресленою вишуканістю підвівся, пройшовся по кабінету і раптом різко зупинився проти полоненого. Нахилився ближче до нього і тихо, зловісно сказав:
— Ні, ще не переконався…
І втупився жадібним поглядом в його обличчя: чи зміниться воно по цих словах? Пополотніє? Жах перед новими муками розширить зіниці?
Даремно вдивлявся майор — нічого! Тільки байдужість і втома людини, яка не спала ніч. І ще ота клята іронія… Сміється. Приймає його за дурня. Не відчуває болю! Подивимося, що ти скажеш трохи пізніше…
Коли полоненого вивели, майор викликав єфрейтора.
— Я вам дав свою книгу опусів середньовічних інквізиторів. Ви вивчили її?
— Яволь, пане майор! — гаркнув єфрейтор.
Майор невдоволено поморщився: що за манери так кричати. З бридливістю окинув поглядом єфрейторові червоні ручиська, що вилазили з коротких рукавів. До чого груба тварюка! Чи не віддавати йому накази тільки по телефону, аби не шокував своїм виглядом?