Ярославна
Шрифт:
За спиною грюкнули двері, хтось гукнув:
— Що ви наробили?? Чого вас тут носить? Все зіпсували, чорти б вас узяли!!
Барабаш з гідністю обернувся. На східцях інституту стояли двоє в синіх халатах і загрожували йому кулаками.
— Громадяни, спокійно! Не кричіть! Люди ще сплять! Що сталося?
Підійшов до них. Один, молодший, безнадійно махнув рукою і подався в приміщення інституту, а другий втомлено присів на сходинку. Цього чоловіка Барабаш знав: раніш за всіх він приходив до інституту і найпізніше йшов додому. Кажуть, великий вчений. Полоз
Він зітхнув, скуйовдив сивіюче волосся, потер лоба, хрипко спитав:
— Палити є, сержанте?
Барабаш дістав цигарки, сірники і сам присів поруч. Полоз запалив цигарку, оглянув сержанта і з докором спитав:
— Ну хто вас просив втручатися? Ви зірвали нам такий експеримент! Зіпсували унікальний проявник!
Барабаш кліпав очима: який експеримент? Що за проявник?
– І де ви взялись якраз на ту хвилину? Ще б кілька секунд — і ми б скінчили.
— Як де взявся? — обурився Барабаш. — Я тут чергую з одинадцятої і був увесь час.
— Були весь час? А ви що-небудь бачили, таке, незвичайне? — жваво спитав учений, з цікавістю вдивляючись у Барабаша.
— Хай йому гайда! Таке верзлося! І не спав, і не п’яний же, не хворий, а буцімто церква — нова, і махновці тут були, і барикада, і кобзар… Та так виразно бачив, як оце вас.
Співбесідник Барабаша схопив його за руку, вдячно стиснув, просяяв і швидко-швидко заговорив:
— От спасибі! От спасибі! Все бачили? Тут теж, виходить, добре було видно? І картини заступали одна одну, як у калейдоскопі, так? Ну, спасибі!
Барабаш не знав, що й думати: тільки-но лаяли, тепер — дякують.
— Та за що там спасибі! Краще скажіть, що то було? Історичне кіно?
— Дійсно, кіно. Але незвичайне. Зняте самою природою, не людьми. Ми тільки зуміли знайти і проявити ті знімки. Адже цікаво було побачити своїми очима ті події, тих людей, які жили кілька десятків, а то й сотні років до нас? Цікаво?
— А чого ж, — згодився Барабаш. — Артисти добре грали.
— Отут ви помиляєтесь, дорогий мій сержанте, помиляєтесь! Це не артисти. Ми спостерігали справжні події, що відбувалися на цьому місці протягом віків. Не всі, звичайно, а деякі.
— Але як… Тоді ж ні фотографів, ні кіно не було.
— Були, дорогий мій, були. Ви чули про міражі? А що таке міражі? Це оптичні явища. Вони з’являються внаслідок відбиття світлових променів на нерівномірно нагрітих шарах повітря. Тобто, це та сама фотокартка, тільки нетривала.
Полоз пояснював жваво, докладно, з пристрастю, наче перед ним був не один Барабаш, а повнісінька аудиторія студентів. Забув навіть про цигарку, яка вже й не диміла.
– І ось нам спало на думку: а можливо, є й триваліші фотокартки? Якщо природа так чудово вміє фотографувати і на великі відстані надсилає свої знімки-міражі, вводячи в оману людей, то, подумалось нам, чи не залишаються деякі відбитки на більш тривалий час або й назавжди? А де шукати ці знімки? Звичайно, на всьому тому, що не рухається, не спливає, не оновлюється: на горах, камінні, схилах ярів.
Барабаш недовірливо спитав:
— Чого ж
— Овва, чого! Ви коли-небудь тримали в руках ще не проявлену фотоплівку? І що ви на ній бачили? Нічого! А опустіть її в хімічний проявник — і з’являться невидимі до цього зображення людини, дерева чи що там ви знімали. Так і тут. Як сьогодні виявилося, відбитки подій накладаються шарами один на одного, і треба було тільки зуміти проявити їх, щоб побачити.
— А! — зрадів Барабаш. — Я здогадався. Адже ось тут поблизу яр — того ви й обрали це місце?
— Вірно! Віками він тут знаходиться і, як бачите, зберіг фотокартки багатьох подій, свідком яких був.
— Ось так, товаришу сержант, і вийшло, що непроявлену фотоплівку у вигляді яру ми мали, а вже проявник — із спеціальними світловими реактивами ми збудували тут, в інституті. І сьогодні вночі зробили перший експеримент…
Вчений замовк. Уже було зовсім видно. На обрії зарожевіла тонка ніжна смужка.
— А… цей, як його, проявник, — несміло спитав Барабаш, — дуже… поламався? Його можна відремонтувати? Я б допоміг — я ще й теслювати вмію, і слюсарювати. І телевізор сам ремонтую…
Разок намиста
Як тільки ліфт зупинявся на їхньому поверсі, Наталя відкладала книжку і прислухалася: чи не тато? Хоча б скоріше прийшов. Сумно одній вдома. Мама у відрядженні, а тьотя Дора приготувала обід і пішла додому.
За балконним вікном сипав густий сніг. Великі лапаті сніжинки на тлі вечірнього неба здавалися темними, майже чорними. Перший сніг — і такий щедрий. Оце б погуляти на вулиці! Так не можна — лікар заборонив виходити, наказав лежати: ангіна, каже. Наталя спробувала ковтнути слину — боляче, мов шипаки виросли у горлі. І голова болить. А тата все немає. Мабуть, хлопці повернулися з розкопок і щось привезли новеньке, то й сидять, розглядають. Цікаво, що вони могли ще знайти? Здається, влітку все перебрали по камінчику.
Аж ось двері ліфта особливо гучно зачинилися, на площадці затупотіли, ключ дзвінко повернувся в замку. Тато! Наталя схопилась, обгорнулася ковдрою і сіла в ліжкові, з нетерпінням позираючи у напрямі передпокою.
— Наталко! — ще з порогу гукнув тато на всю квартиру.
І ввалився до кімнати, геть засніжений, мов казковий Дід Мороз. Шапка збита на потилицю, пальто розстебнуте, краватка з’їхала набік — хлопчисько та й годі, а не солідний науковий (Працівник, кандидат наук. Гостро запахло снігом, свіжістю, зробилося гамірно й весело.
— Наталко! Бачиш, який сніжище? Ходімо бабу ліпити!
Глянув на доньчине закутане горло, на її бліде обличчя і винувато посміхнувся:
— Пробач, Наталочко, забув, що ти хвора! Зараз роздягнуся, молока зігрію, з медом! Вип’єш — і як рукою зніме! Якби оце мама була вдома, то дала б нам з тобою на горіхи. Сказала б: «Як можна? Холодний, у снігу — і до хворої дитини!» Іду, іду, роздягаюсь, гріюсь!
Проте у дверях він обернувся, весело підморгнув і ляпнув по товстезному портфелю під рукою: мовляв, є тут щось цікаве!