Ярославна
Шрифт:
– Іспити… хощу іспити…
Благаюче дивиться на дівчинку, яка, розкривши рота, не зводить з нього сполошеного погляду.
Минає кілька хвилин вагання. Дівча все не насмілюється підійти ближче, хоча й бачить, що це русин, а не печеніг. Нарешті, повсякчас озираючись, підійшла трохи ближче, зняла глек, поставила на землю, а сама присіла навпочіпки. З жалем і цікавістю втупилася в бородатого молодика. Той підняв руку, вказав на глек. Дівчина схопила глек обома руками і відсунулася. Рука чоловіка безсило упала.
Ще якусь мить дівчинка дивилася на нього, потім рішуче хлюпнула води
— Як звуть тебе? — кволо спитав поранений.
— Малуша.
— Малуша… — шепоче. — Хощу у вас умрети… Отчина моя тут. А був я в землі незнаємій. Путь зла. Силушка поганая одоліла. Комонь убитий. Находники…
Дівчина схопилась, озирнулася- вона дуже боялась находників-розбійників. Коли-не-коли вони з’являються біля їхнього поселення.
— Не бійсь. То на ровні… В степу.
Малуша поставила ближче до нього глек з водою і сказала:
— Додому я піду. Людей покличу. Волхви сюди прийдуть. Вони знають заклинання, заговорять твої рани.
Сказавши так, хотіла йти, та поранений зупинив її слабким рухом руки. Вийняв з-за пазухи намисто з крупними червонуватими намистинами, простягнув дівчинці.
— Візьми собі, Малушо. Обереги це. Нехай бережуть тебе від хвороби лютої, від зла і напасті… Мене не вберегли.
Малуша вражено гляділа на великі намистини, що спалахнули в його руці, немов то був живий вогонь. Обережно торкнулася пальцем — ні, не пече.
— Не бійся. Чужинець дарував мені за те, що врятував його дітей од смерті. Говорив: «Старе це намисто, як земля наша, а то п старіше. З далекої і дивної країни воно, давно загиблої».
Дівчина взяла намисто — і наче заплуталися між її пальцями сонячні промені.
— Одягни, заплющ очі — дива дивнії постануть перед тобою, Люди небачені, землі незнаємі…
Та Малуша не посміла одягти таку чарівну красу — тільки дивилася, милувалася. А потім притисла до грудей і помчала щодуху, плутаючись у траві. Губи її шепотіли, хоча поранений уже й не міг її чути: «Люди зараз прийдуть. Допоможуть тобі. Волхви…»
Гора віддалялась, крізь густий чагарник засиніла вода. Стежка, яка в’юнилась понад яром, круто завернула вліво — і відкрився вид на широку ріку, таку широку, що протилежний лісистий берег ледве виднів.
А на цьому березі наполовину в землі сиділи хатки. Стіни обмазані жовтою глиною, спадисті дахи де присипані землею, а де й криті соломою. Між хатками вешталися дорослі, бігали діти.
Малуша зупинилась, нерішуче подивилась на дарунок. Загорнула його в листя і сховала під камінь.
Коротка темрява — і знову ясний сонячний день, обличчя дівчинки крупним планом. Вона сидить на самоті, сховавшись у кущах дикого терну, і милується, пестить, навіть цілує намисто. А воно грає, манить вогниками в своїй таємничій глибині. Натішившись,
Наталя теж бачить все те, що й Малуша. Як буває в кіно, коли герої картини теж дивляться якийсь фільм або телевізор. І глядачам видно те, що бачать діючі особи на своєму екрані. Немов би кіно в кіно.
…Місячна ніч. В примарному світлі все навколо таємниче, незвичайне. Пишні крони пальм обрамляють величезні казкові споруди. Але ніякі дерева не можуть затулити, навіть дотягтись до середини надзвичайної краси будівлі, схожої на храм. Вона підноситься до неба, і золочені шпилі її, здається, торкаються блідих у сяйві місяця зірок. Будівля огороджена кам’яним муром, викладеним з білого, чорного і червоного каменю.
Вздовж муру йде високий плечистий юнак, одягнутий в коротеньку туніку. Талію стягує блискучий пасок. На плечі недбало кинуто плаща. Він іде, притримуючись мережаної гіллям тіні. Але інколи потрапляє на освітлені місця, і тоді добре видно мужнє широке обличчя з трикутним підборіддям, великі темні очі під різкими бровами і ніжну посмішку, яка то з’являється, то щезає на його вустах. На шиї теплими червонуватими вогниками мерехтить крупне намисто.
Ось він досяг гаю з розкішними деревами, білими статуями. Вода з джерела падає маленьким штучним водоспадом у велику чашу, зроблену у вигляді рожевої морської черепашки, яку підтримує на своїй спині дельфін. Юнак став поблизу в тіні дерева, притулився до стовбура, зірко приглядаючись до тінистої алеї. Нечутно майнула жіноча постать, закутана в довгий плащ. Парубок кинувся назустріч, упав на коліно, підняв і поцілував краєчок її одягу.
Жінка випростала з-під плаща руки, оздоблені дорогоцінними прикрасами, і охопила ними темноволосу голову хлопця, підняла його з колін.
Зовсім юне личко її з стрілчастими бровами і продовгуватими очима сяяло радістю і страхом водночас. Обличчя і руки здавалися голубуватими, мабуть, від місяця.
— Ти втомився? — співчутливо спитала і ласкаво погладила вузькими долонями юнакове обличчя.
— Ні, я не втомився. Адже я не йшов — летів. Хвилько блакитна, ти добре знаєш, що я зміг би подолати будь-яку відстань, аби тільки глянути на тебе…
Вони пішли щасливі, прислухаючись до мелодійного дзюрчання джерела.
— Яке чудове намисто! — вигукнула жінка. — Наче вогники…
Юнак зняв з себе намисто і надів його жінці. Відсторонився і милувався нею.
— Це я приніс тобі, хмарко білосніжна. Більш мені немає що подарувати. Це не звичайне намисто. Все, на що воно дивиться, що бачить, запам’ятовує, а потім, досить тільки заплющити очі, воно все-все показує. Ось, наприклад, зараз запам’ятає нас, а потім ти знову побачиш і себе і мене. Я завжди тепер буду з тобою хоча б так… Не дивуйся, росинко вранішня… Мені це намисто залишив на згадку мій Учитель. А самого жерці принесли в жертву богові Посейдону за те, що Учитель порушив закон: передав мені, бідному хлопакові, всі свої знання. То була для бога Посейдона занадто дорога жертва: Учитель мій був наймудрішим…