Ярославна
Шрифт:
Обернувся до нового інституту, задер голову: «Ну й красеня збудували, хай тобі гайда!» Кожне чергування милується ним — і не може намилуватися. В деяких вікнах світло горить: працюють учені. І вдень працюють, і вночі — ото робота!
На стіні блищала нова табличка. Підійшов ближче, прочитав: «НА ЦЬОМУ МІСЦІ У 1905 РОЦІ РОБІТНИКИ ЗБУДУВАЛИ БАРИКАДУ». Оце добре зробили! Нехай молодь знає, як їхні діди тут з царем воювали!
Сів на лаві. Тихо. Місто відпочиває, набирається сил, щоб завтра, еге, вже не завтра, а сьогодні вранці, прокинутись свіжим, бадьорим, працьовитим. День був
Барабаш позіхнув — так і заснути недовго. Підвівся, потягнувся — вже незабаром світатиме.
І тут побачив: з-за церкви з’явились якісь невиразні тіні і почали рухатись по майданчику. Барабаш приглядівся — що воно таке? На майданчик виїхали вершники! От щоб йому провалитися на місці! Троє. Стали, роздивляються, а потім швидко майнули у провулок і щезли. От чудасія. Де взялися ті вершники та ще вночі?
Не встиг Барабаш отямитись, як майданчик, церква і деякі будиночки освітилися, немов хто прожектора на них навів. Світло було червонуватим і лилося ніби зверху. Барабаш глянув угору: так і є — це з вікна інституту освітлюють. Видно стало на майдані, як удень!
Із провулку знову вискочили верхівці, одягнуті так, як одягалися махновці у громадянську: хто в чому. Один у кошлатій шапці, насунутій на брови, другий простоволосий, у картатому піджаку, третій — в офіцерському картузі та українській чумарці. Вони гарцювали, припадаючи до луки і раз у раз оглядаючись. Еге, було чого їм оглядатись! Слідком вискочила група вершників з червоними зірками на кашкетах, з оголеними шаблюками в руках.
Червоні кіннотники щось кричали, але що — не чути. Чекай, адже взагалі нічого не чути: ні цокоту, ні криків. Чи він не оглух?
Барабаш поплескав себе по вухах — чув. Сказав: «Агов!» Теж почув! Хай тобі гайда — яка чудасія! А вершники безшумно промайнули по майдану і зникли за рогом.
Знімають, можливо, фільм з часів громадянської? Але чому його не попередили у відділі міліції? А добре працюють хлопці! Ха-ха! Особливо отой, у кошлатій шапці, з виряченими від страху очима!
Оце вахта, як каже Григорович, випала сьогодні! Не задрімаєш!
Він зовсім розвеселився, засміявся, та нараз прикусив язика і не повірив очам. Протер їх кілька разів — те ж саме: на майданчику стояла ціла-цілісінька церква. Тільки-но була пошарпана, напівзруйнована, а тепер блищала позолоченим куполом і біліла свіжопофарбованими стінами. Видно було, як гойдалися на дзвіниці блискучі дзвони, а дзвону не чути. З розчинених навстіж широких дверей поважно виходили в старовинних чорних сюртуках бундючні чоловіки під руку з дамами, розкішно вбраними, у великих капелюшках з пишним пір’ям. На східцях у лахмітті сиділи жебраки, простягали до них руки, вуста їхні беззвучно рухались. Перед церквою юрбився простий люд.
Невже і це зйомка? Та коли ж встигли прикрасити церкву?
Барабаш глянув вздовж вулиці — і на розі побачив барикаду, яка перегородила частину старої вулиці. Споруджена вона була з усякої всячини: перекинутий візок, порожні бочки, зрубані телеграфні стовпи, шпали, рейки, каміння. На самому вершечку гордо майорів червоний, пробитий кулями, прапор.
Біля барикади точився безшумний бій. Прапор
А де ті, що із церкви виходили? Там уже нікого не було, східці порожні, двері зачинені і на них висить великий замок.
Це вже занадто було навіть для Барабаша, який за довгу міліцейську службу звик до чого хочеш. Але такого… такого ще з ним не траплялось. Що це таке? Кіно?
Та попереду було ще дивовижніше. Прямо на очах зникла барикада, майже всі будиночки з майдану — зосталася лише недобудована, у риштуванні, церква. Біля неї працювали бородаті мужики у довгих непідперезаних сорочках і в постолах.
Засинів Дніпро, який раніше ховався за будинками і деревами. А за церквою і зовсім нічого не було — поросла травою велика галявина над яром. Під’їхала карета, запряжена четвіркою випещених коней, роззолочена, розписана. На козлах — кучер, ззаду — на приступці — двоє лакеїв у лівреях.
У вікні — голова якогось вельможі у високому білому парику. Кілька хвилин він розглядав крізь лорнет будівництво церкви.
До карети підбіг чоловік у каптані. Низько уклонився тому парикові, щось говорив, довго виправдувався в чомусь. Карета поїхала, а він усе стояв, дивився вслід.
Пройшла дівчина в старовинному українському вбранні, з дерев’яними цеберками на коромислі. Проїхав на волах, немов проплив у тумані, дядько в солом’яному брилі. Воли ступали в сіру пилюку, піднімаючи за собою хмару куряви.
І знову все це зникло, а натомість — нічого. Пустище. Ні жодного будиночка, ні церкви. Дніпро і степ. Ковиль-трава по пояс. Над яром — хатина, облуплена непогодою, солом’яна стріха почорніла від дощів та снігів. Малесенькі сліпі віконця.
На призьбі сидить старий дід. Стрижена «під горщик» сива чуприна, довгі козацькі вуса. Замість очей — дві криваві рани. У руках — кобза.
Дід перебирає струни, співає, мабуть, бо губи рухаються, але звуку немає. Біля його ніг хлопчик-поводир. Торбинка через плече, латана-перелатана сорочечка, босі, чорні від дорожньої пилюги ноженята.
Під’їхав якийсь пан верхи, у гарному одязі, в чоботях, товстомордий та пихатий. Узявся під боки, слухав, як співає сліпий кобзар. І щось йому не сподобалось, бо визвірився та канчуком, канчуком діда по руках, по голові. Мале хлоп’я, перелякане, тулилося до старого, а той закривав дитину та кобзу старечими руками від канчука.
Ну, цього вже Барабані стерпіти не міг! Бити людину? Та на його очах? Нехай буде це і зйомка, хоч що там!
— Громадяни! — суворо закричав Барабаш. — Давайте не будемо! Зараз же припиніть…
Він кинувся на місце побою. І не добіг — натрапив на невидиму стіну, щось загуло тривожно, почувся вибух за спиною — і все вмить щезло.
Перед Барабашем у сірому передсвітанні знайома, звична картина — той же майданчик з п’ятак, та сама напівзруйнована церква з ластівчиними гніздами, старі будиночки. Хай тобі гайда! Куди все поділося?..