Ярославна
Шрифт:
— Що то було? Що?
— Ти заснула і тобі щось приснилося. Випий гарячого молока, ковтни аспірин. І зніми намисто, будь ласка! Що за витівка одягати таку дорогоцінну річ?
Наталя помацала себе за шию — теплі, аж гарячі намистини ковзнули під пальцями. Ковтнула слину — горло не болить. Ще рай — не болить! Вона охопила тата за шию:
— Ой, татуню, якби ти знав! Не треба аспірину і молока — горло вже не болить, не болить!
Обережно зняла з себе намисто, взяла його в долоні:
— Ти знаєш, що це таке? Ні? А я знаю! Це… це… це такий, як би
Тато занепокоєно наказав:
— Наталю, зараз же в ліжко! У тебе температура!
— Ні, ні, таточку, любий мій! Ні, немає температури. Ось поглянь — лоб зовсім холодний. Це намисто… Обереги! — засміялася вона. — Слово яке, татуню! Обереги! Оберігає від хвороб, зла й напасті.
Тато зовсім розхвилювався, стривожено торкнувся її чола — справді, холодне! Гм! А донька гаряче говорила:
— Не віриш? Не віриш? Ось візьми, одягни на шию. Побачиш тоді!
Тато недовірливо стенув плечима, але намисто взяв, підніс близько до очей, придивлявся.
— Тільки я не зрозуміла, татуню, як воно робиться, що все видно так добре, як… ну як Ш V
уві сні, га? Адже на столі лежало — нічого не показувало, а от, коли на себе одягнеш…
— Гм… Як?.. Можливо, — роздумливо відповів тато, — можливо під впливом тепла людського організму чи якихось біострумів воно починає працювати і передавати записану інформацію у мозок? Якщо все це, звичайно, тобі не приснилось…
— Ні, ні, не приснилось! Сідай на ліжко, я одягну тобі намисто. Так. А тепер заплющуй очі, міцно-міцно! — нетерпляче командувала Наталя.
Тато слухняно стулив повіки.
Залізний доктор
— Мовчить?
— Яволь, пане майор, мовчить. Інколи сміється, пане майор.
— А ви як… все робили?
— Яволь, пане майор, все і навіть більше. Як ви й наказали.
– І… ні слова?
— Ні слова, ні звуку, ні стогону. Це, перепрошую, не людина, а залізо. Якщо пан майор бажає впевнитись…
Майор Родеман зморщився і почав розглядати каблучку на своїй випещеній руці. Він ніколи не ходить дивитись, як допитують полонених. Це мове тон — поганий тон — бути присутнім при тортурах або самому… допитувати. Гельмут фон Родеман із старовинної аристократичної сім’ї, в якій навіть неввічливе слово вважається жахливою невихованістю. Він не з тих вискочок, котрі будь-якими способами намагаються досягти вищого становища і забруднюють свої руки в крові. Майор може тільки розпорядитись, наказати, пояснити — як треба робити і що, але самому…
Він підвів напомаджену голову, ковзнув презирливим поглядом по здоровенному до непристойності єфрейторові і холодно зауважив:
— Ви мало приклали ретельності, мій милий. Жодна людина не може того витримати. Чи не потребують ці… методи допиту перевірки? Скажімо, на… вас?
І швидко глянув на нього. Обличчя того, яке щойно було по-плебейському червоне, повнокровне, враз зблідло, немов з нього в одну мить випустили кров. Єфрейтор розгублено
Майор дозволив собі посміхнутися куточками тонкого рота:
— Це ми завжди встигнемо, вірно? А зараз приведіть полоненого сюди. Тільки спершу, — він знову поморщився, — надайте йому пристойного вигляду. Ви знаєте, я не можу бачити…
Цього полоненого взяли ще вранці. Рота солдатів йшла вдосвіта на чергове «прочісування» лісу. І несподівано стрілася з невеликою — чотири чоловіки — групою партизан, яка поверталася на свою базу і не встигла до світання. Серед них була одна жінка.
Партизани залягли в бур’янах, почалася стрілянина. Одного з них вбили, другий встиг метнутися до лісу з пораненою жінкою на руках. А цей прикривав їхній відступ, поки й вистрілив останню кулю. Кажуть, стріляв і в себе — та вже не було чим. Узяли живцем, І цілий день б’ються з ним. Мовчить. Залізний? Побачимо… Ще є дещо… в арсеналі.
Через півгодини в кабінет ввели полоненого партизана. Майор читав за столом листа з дому. Не поспішаючи, поклав його в шухляду. Розкрив папку, довго вивчав останні накази із штабу. В кімнаті стояла тиша, тільки шелестіли папери. Полонений біля дверей нічим не виказував своєї присутності.
Нарешті майор глянув на нього. Це був високий, міцний чоловік років п’ятдесяти. Коротке з сивиною волосся їжаком, глибокі зморшки на блідому чолі, під крутими бровами темні очі, а в них, десь на самому дні — смуток чи втома. Тільки не біль, не страждання, як хотів це побачити Родеман. Він пильно дивився на майора, і очі його, стрівшись поглядом з майоровими, змінили свій вираз: смуток розтав, а натомість зажевріла помітна іронія. На нього натягли нижню солдатську сорочку, що була йому вузька і відкривала груди в синцях і подряпинах.
Майор взяв телефонну трубку:
— Перекладача до мене. Негайно. Що?? Був присутнім при допиті і знепритомнів? Які ніжності для солдата! Знайдіть іншого!
Полонений раптом заговорив німецькою мовою:
— Не треба перекладача, пане майор! А то і цей зомліє. Слабенький у вас народ!
Він рушив з місця, дійшов, злегка похитуючись, до столу і важко опустився в крісло. Простяг руку з перебитими пальцями і вирваними нігтями до сигарет і запальнички.
— Дозвольте?
І, не чекаючи відповіді, понівеченими пальцями дістав сигарету, з трудом запалив, кілька разів затягнувся. Родеман холодно спостерігав за ним.
— Вибачайте, пане фон Родеман, що я так вільно поводжуся, але я ваш гість. А виховані люди тактовно не помічають деяких промахів гостя, чи не так?
В його голосі вчувалося глузування.
— Хто ви? — спокійно спитав майор, намагаючись не виказати пі свого роздратування, ні здивування тим, що полонений добре знає німецьку мову.
Полонений ледь посміхнувся синіми розпухлими вустами.
— Я всього лише хірург. Точніше — нейрохірург. Сьогодні вночі довелося кілька годин оперувати хворого. Важкий випадок. Тому й затримались.