Славка

Ткачук Галина

Отоді й починалась на болотах весна.

Я розказую цю малу смішну історію, щоб вона ішла перед великою сумною.

ЛЮТИЙ

Я зустрів Лютого, коли вже смеркалося.

Він замітав у нашому дворі і плакав, бо його очі від морозу сльозилися.

Він першим мене побачив і покликав до себе:

— Ей! Іоаникій!

Це моє ім’я.

— Звідки ви знаєте, як мене звати? Хто ви?

— Знаю, бо свого часу тебе доглядав. Я Лютий.

Від Лютого пахло горілкою і щирістю,

і очі його сльозилися.

— Вас хтось образив? — спитав я.

— Так, — відповів Лютий.

Я

Мушу сказати, що в дитинстві мене доглядала величезна купа людей!

Якщо б їх зібрати разом, могла б утворитися, наприклад, окрема політична партія.

І тепер усі вони мене знали.

Ті, хто пам’ятав.

Моя мати вважала, що причиною моєї появи у життя було двоє: вона і решта світу.

Відтак обов’язки доглядати мене, годувати і виховувати були симетрично розподілені між цими двома.

Коли я пояснював мамину філософію одній дівці на ім’я Романа, вона сказала, що ця історія нагадує їй іншу, почуту від старої тітки в електричці.

Що буцім у знайомої цієї тітки була донька, котра поїхала вчитися у Київ, а ця знайома вирішила, що «доручає доньку Богородиці» — і не надто переймалася її проблемами.

Але ж це зовсім не те!

Я так Романі і пояснив.

Це зухвало, і сміливо, і не надто розумно!

Звідки у неї була ця впевненість, що Богородиця так тісно причетна до долі її дівки?

Моя ж мама давала змогу доглядати мене тим людям і незримим, які дійсно були до мене причетні, почували свою відповідальність і відчували мою красу.

Бо ж іще тим, хто дивився на мене в образі немовляти, було одразу зрозуміло, що ось перед ними хлопчик, хлопець, мужик і дід — якась особлива людина, і буде з нею те, що буде, а він буде тим, ким є.

Тому я не здивувався, коли одного дня виявилося, що були часи, коли мене доглядав Лютий.

ЛЮТИЙ І Я

— Ви Лютий у тому значенні слова, про яке я подумав? — спитав я.

— Авжеж, — сказав Лютий.

— Тоді про вас є вірш.

— Який? — спитав Лютий.

Я прочитав:

Двадцять вісім маленьких сіреньких курчат, Двадцять вісім подихів холодної зими, Двадцять вісім дзьобиків по кризі стучать, Двадцять вісім пір'їнок упало з пітьми.

— Так і є, — сказав Лютий, — з якогось погляду, я — двадцять вісім курчат.

І сьорбнув носом.

— Це ж метафора, — сказав я.

— Сам метафора, — сказав Лютий.

* * *

— Треба позамітати, бо вночі випаде сніг, а я так не люблю сміття під снігом, — сказав Лютий.

— Так його ж тоді не видно, — відповів я.

— Тю! Й коту ясно, що не видно. Але розумієш,

одного дня зима розтане і води потечуть. І тоді перед очі наші з’явиться сміття, котре було на снігу, у снігу і під снігом. І це дуже огидно. Зрозумів?

— Але ж тоді буде вже не лютий!

— Хто його знає!.. Принеси-но мені з коморки лопатку.

— Лопатку?

— Ну, совочок.

Я приніс.

Уже добре смерклося, надійшов Вечір.

Правда, це мені вже потім Лютий розказав, що то був Вечір. Повнуватий мужик у чорній великій куртці на синтепоні. Він їв соняшникове насіння і відсипав трохи мені й Лютому. А тоді видерся на дерев’яний паркан, який відділяв наш двір від дач, і почав звідти чаклувати, що полягало у поїданні насіння і сумному втиканню в краєвиди і за обрій.

Лютий відніс сміття в іржавий бак і пішов до своєї коморки.

Я пішов за ним.

— Веди себе пристойно, — сказав мені Лютий, — не ув’язуйся за незнайомцями.

І дістав з малого холодильника чверть пачки масла, а з картонної коробки під віконцем — пачку соломки.

Ми почали вечерю.

СТОВП

— Це — любов! Ось що я відчуваю! — сказав зранку Лютий, дивлячись крізь віконце на те, як весь світ заполонили сніги.

Я, видно, задрих у його коморі.

Цього року лише в лютому випав перший сніг.

Лютий зробив пару рок-н-рольних па — і сніг припинився.

Тоді чувак вибіг на двір і озирнувся.

Звидів дерево і видерся на нього.

Звідти спитав мене, закричав:

— Я ж говорив тобі, що відчуваю любов?!

Потім зліз відти, взяв мене за руку і вибіг зі мною за будинок на поле, там добіг до одного зі стовпів, що підтримували електродроти, і став впритул до нього.

Упершись вказівним пальцем.

І видав:

— Це сонячний стовп, стовп віри і стовп православ’я, і це любов, що я її відчуваю!

Я сказав:

— Ні! Стовп віри — це однозначно дещо вище!

— Дак куди вже вище? — спитав Лютий і швидко видерся на стовп.

Закричав звідти:

— О! Тепер добре видно! Воістину кажу тобі: усе, про що ти знаєш, живе біля тебе, чувак!

Я застрімався і закричав:

— Ану злазь!

Лютий на те зареготав і пішов дротом, як по линві.

Я пішов під ним.

— Ти ідеш піді мною, хлопче, — заволав Лютий, — бо ти — це любов, якого я відчув!

Я не заперечував.

Потім він зліз, взяв у руку трохи снігу, зім’яв комом і з’їв. І видав:

— О, смачненьке!

Зім’яв собі більшу грудку і знову з’їв.

Сказав мені, чамкаючи:

— Він завжди був для мене смачнющим. Але ж не таким!

Я тим часом приліг на сніг ницьма.

Від мого обличчя сніг трошки розтавав, і піді мною утворювалась ніби моя маска.

Я пролежав так із хвилину, а потім став.

Долі лежало моє зображення. Відбилися навіть зморшки, які утворюються, коли усмішка.