Славка

Ткачук Галина

Тоді вся моя сорочка залилася кров’ю і я заплакав.

«Це темне твоє серце просило річкової води, — сказав він, — але тримайся і пильнуй. І серце твоє — це не ти.

Тебе просто оточили усім, і темні твої очі розбіглися хто куди.

Тебе, бідного, оточили всім, і ти не бачиш нічого, і очі твої розбіглися.

Хочеш, я теж оточу тебе всім?

Можливо, тоді ти повіриш. Можливо, тоді відіп’єш із цієї чаші, із цієї річки.»

І він зачерпнув води долонею у темряві, і приклав до моєї губи, і притис. І

вода не тікала, бо вода була сніг.

І сніг розтав від моєї губи і від його долоні, і тоді все оточило було мене.

Увесь світ обійшов був колом мене.

Я бачив усе біля темної річки у Києві, і я не знаю цьому імені.

Бо я ж не бачив, із ким розмовляв тоді, хто усік мою губу, хто розгадав моє темне серце.

Я почав тікати звідти і зачепив ногою великого глека, і той покотився і впав у річку, а я побіг, побіг угору. А кров із губи вже не йшла. Кров моя лишалася зі мною.

У місті було значно тепліше.

На вулиці Сагайдачного зустріла була мене дівка моя Соломія.

«Послухай, ти ідеш босий і губа твоя розсічена! І вбрання твоє залите смолою, і весь вид твій страшний, а в кутикові рота лежить сніг.»

«Послухай, дівко, тримайся подалі від свого чорного і моєго чорного сердець. Бо весь світ, кажу тобі, щойно обійшов був мене. І я скажу, яка смерть від твого чорного серця чекатиме на тебе. Не пройде і півроку, як ти переходитимеш річку по льоду як по суху. І провалишся під лід у саме серце річки. І тільки голова лишиться на поверхні. І ногами у крижаній воді ти танцюватимеш так само, як танцюватимеш сьогодні, якщо не послухаєшся мене. І гострий лід усіче главу твою, як розсік був щойно губу мою. Сходи до річки. Там сидить дехто, усе ще чекає на тебе.»

ЙОНА

Я знаю цю рибину, у череві якої давно пребув праведний Йона.

Цю рибину.

Велику, банькату, утемрявну.

Боки її були обкусані, рухи повільні, очі окремі.

Довкола неї — глибини і темні плями. Сама була темна, срібна, сама відкривала та закривала рота, сама пливла у кожен бік.

Поки Йона був на кораблі, коли почалася буря, поки тягли жеребки, — риба плавала при самому дні, а очі її були такими ж її, а кістки її — прозорими і гострими її.

Але Йона стрибнув із корабля у море.

Але ніби чиясь шестиперста ніжна долоня торкнулася рибиних нутрощів.

Вона спинилася і повільно попливла вгору, куди раніше ані вода, ані навколишній світ не пускали. Рибина вперше почула про любов.

Це звелів Господь поглинути Йону; і був Йона в рибиному череві три дні й три ночі.

І молився Йона Господу Богові своєму із її черева.

І чула своїми м’якими вологими нутрощами рибина молитву Йонину, сильну молитву Йонину, бо вперше в житті чула молитву зі своєї утроби.

І

молилася разом із пророком.

«Ти кинув мене в глибочінь, у серце моря, і потік оточив був мене. Усі хвилі Твої та буруни Твої надо мною пройшли.»

«Ти дав життя моє в глибочині, ти дав мені очі, кістки і луску. Усі твої хвилі та буруни жили надо мною.»

«Як у мені омлівала душа моя, Господа я спогадав і молитва моя ця до Тебе долинула, до храму святого Твого!»

«Як у мені хтось замлів, від Тебе дізналася — це душа моя, одразу від мене полинула до храму святого Твого.»

«А я голосною подякою принесу Тобі жертву, про що присягав я, те виконаю. Спасіння у Господа!»

«А я тихо очі зведу вгору на Господа, бо думала, що несуть мене води. Та бачу, що обіцянкою нашою тільки і живу, як двома своїми зябрами. Бо рот мій випускає лише бульки.

Кажи мені, Путь і Потік мій, Господи, важка душе моя, Йоно!»

І Господь звелів рибі, і вона викинула Йону на суходіл.

І закрила рота свого, і очі свої. І пішла на дена свої, на потоки свої.

ДУРНИЙ ІОВ

Того понеділка я ледве допленталася зранку до школи.

Надворі стояв туман, падали маленькі крапки-крижинки, а у мене всі руки, і плечі, і спину ломило від суботнього копання. А думка, що цієї ями все одно нема, тягла мене до землі і робила на серці сумно.

Можливо, саме тому я, сама не знаю як, замість на шкільному подвір’ї — опинилась біля залізничної станції.

Потреба мандрів затягла мене у першу ж електричку, котра під’їхала.

Проте думка про холодний туман, і холодні крижинки, і загальну непевність цього світу змусила злізти на наступній зупинці, закинувши далеко-далеко думки про справжні далекі мандри.

Наразі я приїхала у Стару Боярку. Тут було так само: туман, холод, темне скручене листя під ногами… От тільки повітря було на смак якесь вологіше і м’якіше…

І тут я згадала, що зовсім близько від станції у Старій Боярці є справжній Став!

Прекрасний осінній вранішній Став!

Я пішла до нього стежиною попід коліями.

Тим часом туман зовсім охопив був мене, і поїзди проносилися лише у кількох сантиметрах від мене, і машиністи навіть не помічали цю маленьку-маленьку вранішню мене.

Раптом електричка, котра неслася на Київ, різко загальмувала, ніби хтось дьорнув стоп-кран. Жодні двері не відчинилися, зате в одне з вікон протислася і боляче шльопнулась на мою стежину маленька незграбна фігурка, вбрана у куртку непомірних розмірів.

Фігурка швидко підвелася, обтрусилася і побігла в мій бік.

І жоден туман, жодні білі маскувальні настрої повітря більше не могли збити мене із пантелику! Я не сумнівалася — це був Моня!

Він підбіг — і ми обхопилися!

І мовчки разом пішли на Став.